Іван Щеголіхін: Троє в машині

Дівчина підвелася, умилась, причесалась. Пообіцяла бабусі сьогодні нікуди не ходити. «А якщо будуть дзвонити, скажи, немає вдома».

Вона б здивувалась, якби у портфелі виявились книги або які-небудь речі. Але там були гроші та облігації. Для цього він з нею і познайомився, щоб залучити до зграї. Коли передавав їй портфель, обличчя було неначе гіпсове, нерухоме, очі скляні. «Друг до лікарні потрапив, біжу, «швидка» повезла, а туди з речами не пропускають. Візьми до вечора, я подзвоню». Він зник, а вона спокійно пішла додому. Яка дрібниця — портфель до вечора. Спала спокійно, прокинулась спокійно — і ось…

Куди нести? До ощадкаси? Але туди однаково викличуть міліцію, зберуться люди. Ні, краще зразу до відділення, до того, у якому вона три роки тому одержала паспорт.

Вона знала, їй помстяться, але тепер зневажала їх усіх, була ображена — кого він з неї хотів зробити! — і приголомшена настільки, що вже нічого не боялася. Вбивця, кров на ньому. А на ній?..

«Вбивцю не знала, не знаю і не хочу знати!..» — так вирішила вона. Тільки у цьому вбачала хоч якусь можливість стати непричетною. «Не знала вбивцю, не знаю!.. Ніхто не передавав…» Наче впала у тривалу істерику. І торочила слідчому одне й те ж.

Її упертість наче додавала енергії Дьоміну. Він зустрівся з Адаєвим, запросив його посидіти в кафе.

— А чи могли б ви поміркувати в газеті? — питав він Адаєва. — Саме поміркувати. Про долю сучасної дівчини, яка випадково опинилась у такій ситуації. Нічого не стверджувати, а просто поговорити на цю тему. Привернути увагу громадськості.

Адаєв попивав пиво, щулився.

— Не можу, старий, до суду — ні слова. Преса не має права натискати. А щодо громадськості — і так досить уваги, аж занадто. Справа — не дріб'язкова.

— Розумієте, їй совість не дозволяє видати друга, — намагався підказати Дьомін.

— «Совість», «друга» — це абстракція. А істина завжди конкретна. Друг убив людину, а у неї, бачите, честь і совість. — Глянувши на похмуре обличчя Дьоміна, Адаєв пом'якшав. — Я розумію, вона тобі подобається, у неї й закохатися можна. По молодості, пробач мені, по-дурному.; А у тебе посада. Отже, ти дій, як належить, а не зопалу. Ляжеш за неї кістьми, а потім? Є чимало способів не влучити, а попасти у ціль — тільки єдиний.

Спочатку вона і йому сподобалась, адже нарис не з пальця висмоктав. Але добре, що редакцію попередили вчасно, інакше довелось би скрутно.

Здається, нічого спільного у журналіста Адаєва із слідчим Шуптою, але для Дьоміна вони були однакові. Дуже легко обидва креслили свою пряму лінію. Один сказав — не піде до справи, другий — не піде у газету, і все, і крапка.

Дьомін побував і коло тих самих гойдалок. Постояв, подивився. Чому вони саме тут зустрілися? Майданчик огороджений залізними прутами, пофарбованими то синім, то червоним, пофарбовані й стояки залізні, й розтяжки, й човни. А довкола високий газон, метрів зо два… Будній день, і тут безлюдно, сумовито. Стоять гойдалки, наче прикрили їх у зв'язку з цією справою. Того дня, мабуть, тут теж нікого не було. А можливо, навпаки, людно було, піц підійшов до неї, передав портфеля, закурив, майнув через газон і зник у парку. А вона понесла додому свою нову долю. «Гроші — сила, — як сказав Толик. — Не май сто карбованців…» А Дьоміну вони здавались чимось подібним до луски звіроящера. Атавізмом. Зібраним і переданим у спадщину.

Дьомін знову розмовляв із Шуптою і знову чув:

— Ти мені подавай факти.

— Вона здала гроші, предмет крадіжки — ось факт.

— А покривання розбійника, вбивць — це не факт? — спокійно запитував Анатолій Андрійович. Складну справу він закінчив швидко, був задоволений і міг дозволити собі невелику дискусію з молодим колегою.

— Все залежить од того, на чому, зрештою, зробити акцент, — на першому факті чи на другому.

— Гаразд, це й зробить суд, а не ми з тобою. Розставити акценти.

— Слідчий повинен дивитись далі фактів, Анатолію Андрійовичу, — впирався Дьомін.

— Куди — далі? — грав у наївність Шупта.

— У психологію, наприклад, є поняття честі, совісті, дівочої гордості.

— Блатна честь і блатна совість — не викажи! — антигромадські. А ми зобов'язані з цим боротися.

— Слідчий повинен бути не тільки обвинувачем, але й захисником, Анатолію Андрійовичу.

— Слушно, правильно, недаремно тебе учили. Але ж ти — суцільний захисник. Обвинувача в тобі немає. Отже, немає у тобі й слідчого. Іди до прокурора, заявляй про свою особливу думку.

Дулатов уже знав про незлагоду у Дьоміна з Шуптою, але поки ще ні в чому не дорікав молодому слідчому і навіть, як гадалось Дьоміну, дивився з певною симпатією на його скрупульозність, щирість, намагання дійти до суті. У всякому разі, Дьоміна він зустрічав добре, розмовляв з ним по-батьківськи.