Іван Щеголіхін: Троє в машині

— Руки назад! — скомандував лейтенант і підштовхнув Жареного в спину.

— Не гавкай! — огризнувся той і команду не виконав. Переступивши поріг, Жарений крикнув:

— О, та тут фрукти й овочі! — Попрямував до кавуна і схопив ножа, що лежав поряд.

— Кинь! — гаркнув старшина коротко й грізно, мов на шкодливого кота.

— Не бійсь, начальник, не бійсь, — нахабнувато, але з побоюванням обізвався Жарений і кинув ножа до ніг старшини. — Кадри, сука, кадри, — пробурчав він. — Старий віл з борозни не зверне.

Справді, кадри, погодився Дьомін, бувалий цей старшина, досвідчений. Є й така зібраність, парадоксальна, сонна.

Жарений схопив недоїдену скибку кавуна і з плямканням почав жувати її.

— Поверніть мені права, Долгополов.

— Сам потрудись, начальник. Мої чесні злодійські руки можуть тільки брати, а не віддавати.

Жарений підняв кавуна, вдарив ним об стіл, п'ятірнею вигріб, видавив червону м'якушку і зажерливо почав запихати в рот, з пирханням випльовуючи кісточки на підлогу. У цьому неподобстві він наче знайшов спосіб заспокоєння.

Подолавши гидливість, Дьомін поліз до нього в кишеню і витяг свої права. Авторучку і запальничку він брати не став, навіть тут йому не хотілося виглядати перед Жареним дріб'язковим. Розкрив книжечку, перевірити, чи своє взяв, і не помітив, як старшина невловимо, буквально як фокусник, витягнув із другої кишені Жареного викрутку і подав Дьоміну.

— Ваша?

Дьомін уже зустрічав тип такого працівника. У нього теж дар, особливе чуття на капость. Непомітні, без претензій, без будь-якого просування по службі, вони все-таки незамінні у небезпеці. Найдобріші у сімейному колі, з друзями, про таких кажуть: останнє віддасть. І від доброти та душевної лагідності у них підвищене чуття до біди, небезпеки.

— Що ви зробили з каїном, Долгополов?

— Ганчірку в рот, хай жує. — Жарений смачно виплюнув кісточки в напрямі Дьоміна, — Прожує — виживе, а не прожує — копита набік.

— А адресу його назвати можете?

— Чого не можу, того не можу, склероз. — І ще раз плюнув до ніг Дьоміна. Він глумився, він влип міцно й надовго і тепер міг побешкетувати. — Гаразд, давай топай звідси, ти свою справу зробив. Бог дасть — ще побачимось. Тільки групове хай мені не навішують, не пройде. Я цю, — він кивнув в бік машини Дьоміна, — бачу вперше.

Дьомін зрозумів. Двоє — вже група. І стаття інша, і строк більший. Хотів би Жарений поквитатися з Танею, та палиця на два кінці.

Дьомін вийшов. Хотілось обтруситися від цієї людини. Мовчки сів у машину. Таня також мовчала, ні про що не розпитувала, і він їй нічого не сказав. Встромив ключ у замок запалювання, завів, машина зарокотіла, заговорила за них обох. Виїхав на асфальт.

— Куди ми їдемо? — спитала вона.

— В аеропорт.

І знову замовкли.

Можливо, вже запізнилися, і доведеться чекати іншого рейсу. Посидять у машині, порозмовляють…

— Ми не запізнюємось? — спитав Дьомін.

— Ні. — На годинник вона, однак, не подивилась. — Ви хочете мене відпустити?

— Так.

— А не думаєте, що вам перепаде?

— Від кого?

— Від начальства, від прокурора. На вашій роботі.

— Я там уже не працюю.

— Це ми вже чули, — сказала вона з посмішкою.

За постом ДАІ починався аеропортівський мікрорайон. Досить густо йшли міські автобуси, таксі, мотоцикли. На тротуарах людно. Промайнули гастроном, кіоски.

— То чому ж ви тоді пристали до мене? — промовила вона неприязно. — За яким таким правом? Ви що, Макаренко? Що вам потрібно від мене? «Не працюю, — перекривила вона його. — Через ва-ас».

— Через себе, — уточнив Дьомін.

— А під наганом ви співали іншої.

— Через себе, — повторив Дьомін. — Через своє ставлення до вас. І я не розумію, чим я міг викликати ваше невдоволення.

— Я теж не розумію, чому вам так хочеться знущатися, топтати.

— Я вам нічого поганого не сказав. І діяв, як краще.

— Ось це й гидко! Краще б діяли, як усі.

— І тоді б ви продірявили мені спину. — Дьомін усміхнувся. — Правда?

— А-а! — протягнула вона презирливо. — Мені огидний ваш спокій, уся ваша незворушність, ваша стійкість. У силі немає правди.

Не такий уже він і сильний, як їй здається. Просто йому жаль її. А сказати не можна.

Був би сильний, здав би її разом із Жареним. Виявив би хвалене добро з кулаками.

Збоку миготіли тополі, людські постаті на тротуарах Скоро, скоро, за поворотом у кінці довгої алеї, з'явиться башта аеропорту із шпилем. Там кінець дороги. Закінчення, обрив…

Але чому він уже не мріє скоріше повернутися?