— А мрія ваша збулася, Таню, веселіше треба дивитися. Кіло рижиків по теперішньому курсу — ве-елика сума. Якщо помножити…
Він розумів, що каже огидні речі, і не міг утриматись, його несло, машина несла.
— Помножу! — перебила вона. — Як-небудь помножу, Моя мрія збулась, а ось ваша! Стосовно того, щоб поділитись зі мною, га? — Вона говорила зловтішно, її наче осяяло, знайшла для нього посильну помсту. — Є така мрія, га?
— Є мрія, тільки…
Але вона не слухала, поспішала виказати йому свою радість:
— Золотце — навпіл, га? Та там ще й готівкою набереться, на другу «Волгу», чесно заробили, своїм ставленням до мене, благородним ризиком!
— Є мрія! — перебив Дьомін її злі слова. — Щоб літак запізнився і ми з вами могли поговорити.
— А літак пішов! — скрикнула вона. — Проте розмовляти не хочу, не бажаю! Навіть ось стілечки! — 1 перед самим носом Дьоміна показала це «стілечки», ніготь до нігтя, ще й потрясла рукою.
А попереду з'явився аеропорт. Їх несло туди, наче не було, — ні керма, ні гальма. Давно-давно кимось запущене колего. Кругле. По круглій землі.
Синій знак із білою стрілкою: «Поворот направо». Тільки так — знаки, стрілки.
Дьомін під'їхав до стоянки, здав назад, загальмував.
— У чому я неправий? — розгублено, з поганим передчуттям, промовив Дьомін. — Ну, в чому?
— Ви корчите з себе!.. — гнівно процідила вона. — Л-ламаєтесь! Ось який я, дивись на мене!
— Чорт візьми, але я нічого не корчу! — Йому стало гидотно. Жарений їй вручив наган, забезпечив легку смерть. А Дьомін забрав наган. Але залишив крадені гроші. Забезпечив їй легке життя, що гірше смерті. Противно йому, щось грізне з'явилось, жорстоке, за межами його розуміння. Зараз вона щось утне, обов'язково — розмовляє, наче в лихоманці, — відчайдушне щось утне. — Який є, такий є, — похмуро сказав він, — і нічого не корчу.
— Ми приїхали? — перебила вона і роздільно вимовила, по складах: — Я можу йти?
Він знизав плечима, сказав розгублено:
— Можете… Якщо вам так хочеться.
— Виходить, не корчите?! — вигукнула вона. — Виходить, хай летить з награбованим, оця нікчема, негідниця, злодійка, а я залишаюсь такий чистий, такий добрий, такий торжествуючий, так?! — Вона штовхнула дверцята вистрибнула з машини, шарпнула на себе задні дверцята потягла чемодана з сидіння.
Якби вона спокійно пішла, він би, мабуть, залишився в машині. Але вона була наче в лихоманці, обличчя, очі шалені, і Дьомін вилетів за нею в тривозі, відчуваючи біду, неминучу, наче прямо над ними вже зірвалась лавина і — ось-ось!..
Вона швидко пішла, нахиляючись на один бік, припадаючи — чемодан виявився важким. Дьомін у кілька стрибків наздогнав її.
— Таню!
Поруч уже була пішохідна доріжка, широкий покажчик «Камера схову». Йшли пасажири з сумками, чемоданами, сітками.
— Де тут міліція? — голосно спитала вона. — Де міліція?
Дьомін спробував схопити чемодан, але вона щосили вдарила його по руці. Він забіг наперед, став посеред дороги і все ж схопив чемодан за ручку. А ручка коротка, дві руки не могли вміститись, і він придавив її пальці, міцно придавив, намагаючись завдати їй болю, привести до тями.
— Таню, нам треба поговорити, Таню! — благав Дьомін, розуміючи, бачачи, що на них дивляться, їх слухають, ця їхня сутичка — привабливий скандал щонайменше.
— Не-на-вид-жу! — процідила вона. Бліде її обличчя було зовсім поряд, очі посвітлішали від люті та болю.
— Поговорити, Таню, поговорити, — бурмотів він, тягнув до себе чемодан, а обличчя довкола ставало дедалі більше, і всі — повернуті до них, світять на них, як юпітер на кінозйомках. Поруч зупинилася жінка з квітами в руках і наче чекала моменту вручити букет. Почулись у запитання за спиною і відповідь:
— Вона міліцію кличе, а він чемодан вириває.
«Створити видимість: чоловік — дружина — сварка, для них, для натовпу; а для неї — здатись, дати їй зрозуміти, що він уже не господар становища, здався нарешті, зламався, що так і є, так і є».
— Таню, я тобі не все сказав. Таню, пробач мені.
— Ненавиджу, — повторила вона тихіше, до неї почали доходити його слова, його переляк, розгубленість.
Він буквально видавив її пальці з ручки, перехопив чемодан у ліву руку, а правою взяв її за лікоть.
— Їдьмо, Таню, їдьмо!
Він потягнув її до машини, поставив чемодан на асфальт і побачив, що до них ідуть міліціонер і хлопець з червоною пов'язкою. Ховатись пізно.
Загинути під кулею було б не так страшно, куди страшніше — стати сам, ому злочинцем. Якщо зараз затримають її з чемоданом, уже не тільки її, а їх разом, і свідки з натовпу скажуть, що тут сталося і як, і якщо чемодан розкриють…
Читать дальше