Генри Хаггард - Копальні царя Соломона. Прекрасна Маргарет

Сер Генрі заспокійливим жестом поклав свою велику Руку мені на плече.

— Сядьте, містере Квотермейн, — сказав він, — і вибачте мені. Я чудово розумію, що ви не хочете нас обманювати, але погодьтеся: ваша розповідь була така незвичайна, що нема нічого дивного, що я міг засумніватися в її правдивості.

— Ви побачите справжню карту і документ, коли ми приїдемо в Дурбан, — сказав я, дещо заспокоївшись. Справді, коли я замислився над своєю розповіддю, то збагнув, що сер Генрі має цілковиту слушність. — Але я ще нічого не сказав про вашого брата. Я знав його слугу Джіма, який вирушив у мандри разом із ним. Це був дуже розумний тубілець, родом із Бечуани, і гарний мисливець. Я бачив Джіма того ранку, коли містер Невілль готувався до від’їзду. Він стояв біля мого фургона і різав тютюн для люльки.

“Джім, — сказав я, — куди це ви рушаєте? На слонів?”

“Ні, баас 26 26 Баас — пан . , відповів він, — ми йдемо на пошуки чогось ціннішого, ніж слонова кістка”.

“А що ж це може бути? — запитав я з цікавості. — Золото?”

“Ні, баас, дещо цінніше, ніж золото”. — І він усміхнувся.

Я більше не задавав запитань, тому що не хотів видатися цікавим і тим самим принизити свою гідність. Проте його слова дуже мене зацікавили.

Раптом Джім перестав різати тютюн.

“Баас”, сказав він.

Я вдав, що не чую.

“Баас”, повторив він.

“Так, друже, у чім справа? — відгукнувся я.

“Баас, ми йдемо по алмази”.

“По алмази? Послухай, тоді ви зовсім не туди їдете — вам же потрібно їхати в напрямі розсипів”.

“Баас, ти чув колись про Сулейманові гори?”

“Так!”

“Ти чув колись, що там є алмази?”

“Я чув колись пусте базікання про це, Джім”.

“Це не базікання, баас. Я колись знав жінку, яка прийшла звідти зі своєю дитиною І дісталася діз Наталя. Вона сама розповіла мені про це. Тепер вона вже померла”.

“Твій хазяїн піде на поживу хижим птицям, Джім, якщо він не відмовиться від наміру дістатися країни Сулеймана. Та й ти також, якщо вони тільки знайдуть якусь поживу в твоєму нікчемному старому скелеті”, сказав я.

Він усміхнувся:

“Можливо, баас. Але людина повинна померти. А мені самому хотілося б спробувати щастя в новому місці. До того ж тут незабаром переб’ють усіх слонів”.

“Ось що, друже! — сказав я. — Підожди-но, поки “блідолиций старий” 27 27 Мається на увазі смерть. не схопить тебе за твою жовту пельку, тоді ми почуємо, яку ти заспіваєш пісеньку”.

Через півгодини я побачив, що фургон Невілля вирушив у дорогу. Раптом Джім повернув назад і підбіг до мене.

“Послухай, баас, — сказав він, — я не хочу їхати, не попрощавшись із тобою, тому що, мабуть, кажеш правду: ми ніколи звідти не повернемося”.

“То твій хазяїн справді зібрався в Сулейманові гори, Джім, чи ти брешеш?”

“Ні, відповів Джім, — це справді так. Він сказав, що йому необхідно за всяку ціну спробувати набути собі багатство, — так чому б йому не спробувати розбагатіти на алмазах?”

“Підожди-но трішки, Джім, — сказав я, — ти візьмеш записку для свого хазяїна, але пообіцяй мені віддати її тільки тоді, коли ви досягнете Айнайті” (це було на відстані біля ста миль).

“Добре”, відповів він.

Я взяв клаптик паперу і написав на ньому: “Нехай той, хто піде туди… піднімається снігами, що лежать на лівій частині Грудей Цариці Савської, поки не дійде до самої її вершини. На північному її схилі починається Велика Дорога, прокладена Соломоном”.

“Так ось, Джім, — сказав я, — коли ти віддаси цю записку своєму хазяїну, скажи йому, що потрібно точно дотримуватися цієї поради. Пам’ятай, що ти не повинен зараз віддати йому цей папірець, тому що я не хочу, щоб він вернувся назад і став задавати мені запитання, на які у мене нема бажання відповідати. А тепер іди, ледарю, — фургона вже майже зовсім не видно”.

Джім узяв записку і побіг доганяти фургон. Ось і все, що мені відомо про вашого брата, сер Генрі. Але я дуже боюся, що…

— Містер Квотермейн, — перервав мене сер Генрі, я подамся на пошуки мого брата. Я пройду по його шляху до Сулейманових гір, а якщо потрібно, то й далі. Я йтиму, поки не знайду його або не дізнаюся, що він загинув. Ви підете зі мною?

Мені здається, що я вже казав, що я обережна людина і, крім того, людина тиха й скромна, і мене приголомшила і злякала ця пропозиція. Мені здавалося, що вирушити в таку подорож означає піти на вірну смерть. Окрім того, вже не кажучи про все інше, я повинен допомагати синові і тому не можу дозволити собі так швидко померти.