Леонід Тендюк - Вибрані твори. Том другий

— Лізь, Робі, ти, — звернувся до свого низькорослого напарника високий чоловік.

— Скажу відверто, Томе, не подобається мені ця історія з екзекуціями, — відповів той, кого звали Робі.

— А ти гадаєш, вона мені до душі? Нехай би містер Бетлер сам робив трикляті уколи. Втім, давай шприц, Лото, — звернувся він до дівчини.

І, перелізши через кам'яний планшир над кабіною, наблизився до очманілої від болю людини.

Зроблений ним укол припинив муки. Людина змовкла, хоч мені ще довго вчувався розпачливий крик.

Оце й була «лабораторія», де силоміць захопленим людям прищеплювали зябра. Значить, ми не заблудилися, проникли в схований од стороннього ока гадючник.

Прихилившись розгарячілим від хвилювання чолом до холодної скелі, яка стала надійною схованкою, я мимохіть згадав те, що почув напередодні від Чанга. Страшна то була оповідь…

Літаки нападали з боку моря, розповідав він. Там, у Тонкінській затоці, вподовж берегів В'єтнаму, день і ніч крейсерували кораблі Сьомого американського флоту. З палуб авіаносців піднімалися бомбардувальники та винищувачі, скидали на джунглі й села напалм, розстрілювали людей з кулеметів.

Обвуглювались охоплені пожежею, ще мить тому буйнозелені, кокосові гаї. На згарища перетворювались оселі. Палала земля, ніщо живе не могло врятуватися від жахливої неминучості. Люди шукали порятунку в землі, як звірі, ховаючись у нори-окопи. Але й там їх знаходила смерть.

— Рибальський виселок, де я жив, — вів далі Чанг, — розкинувся на схилах пагорбів, біля неширокої, зі скелями посередині, затоки. Зразу після нападу літаків із-за тих скель з'явилися швидкохідні катери, і у виселок висадився десант — жорстокі головорізи. Вони зігнали на майдан селян. Допитувались, де базуються партизани. Словом, діяли, як колись у ваших краях фашисти. А коли нічого не домоглися, — загнали дітей і жінок у хижку, облили її бензином і підпалили. Тоді й загинула моя сім'я — мати, дружина, двоє синів.

Ми з джунглів завдавали ударів по розквартированих у висілку окупантах. Підкрадалися до гарнізонів, зненацька атакували їх.

Та одного разу партизанам зрадило щастя — самі потрапили в засаду. І хоч відстрілювались до останнього патрона, все ж кількох із нас ледь живих захопили в полон.

Таку історію почув я тої ночі від людинориби, Розповідаючи, Чанг крадькома змахнув сльозу.

Він, та ще троє його товаришів, видужавши після поранення, потрапили на скелю Голова Дракона, стали, як казав містер Бетлер, «сировиною», з якої виготовлятимуть слухняне військове знаряддя — людинориб.

— Чого ж ті експериментатори від вас хочуть? — вислухавши Чанга, поцікавивсь тоді я.

— Беззастережної покірності, — відповів він. — Наказ, що його подає дресирувальник, повинен виконуватись негайно й точно. А ще…

Для своїх злочинних цілей агресори, як відомо, використовують тварин. Є, між іншим, на Голові Дракона вольєр для мавп. Чанг випадково довідався, що то за тварини, звідки вони взялися на океанській скелі.

…У хащах джунглів, неподалік від міжнародного аеропорту Субанг, майже поряд із столицею Малайзії Куала-Лумпур, сховалася розкішна двоповерхова вілла-ферма, яку тамтешні мешканці називають «камерою смертників». Господарі її — подружжя американців Аллін і Елізабет Лаусон — тримають сотні довгохвостих макак. Проводяться експерименти, випробовується дія смертоносних вакцин.

З тієї ферми довгохвостих мавп переправляють час від часу за океан — на військово-повітряну базу Брукс та в Хантінгтонську науково-дослідну лабораторію, ну і, звісно, — сюди. За вказівкою військового відомства, Пентагону, на тваринах випробовують нейтронну й хімічну зброю, а також отруйні гербіциди.

— Таке роблять з мавпами в самих Сполучених Штатах, — закінчив Чанг. — На Голові Дракона над тваринами теж проводять якісь досліди, крім того, переправлених сюди з ферми Лаусонів мавп навчають «розумних» дій — володіти вогнепальною зброєю: влучати в мішень, відбиватися багнетом.

Мавпи, до речі, тут відкривають шлюзи, якими перегороджені внутрішні басейни — океанарії; на вимогу начальства викликають із берега вагонетку метро та на вершину гори, де розташовано пункт спостереження, посилають гондолу електроліфта.

Макака на ймення Чао (запам'ятай, товаришу, пароль: «Кіагуаем!») вартує біля шлюзів, інша, Капут (пароль, на який вона відгукується: «Райгонбура!»), «завідує» транспортним парком метро й ліфта.

Від нас же, людей, безповоротно перетворених на мешканців води — гомо акватікус — експериментатори чекають іншого. На випадок термоядерної війни, до якої вони готуються, ми повинні навантажених вибухівкою дельфінів виводити на ціль — до підводних човнів і кораблів можливого противника, берегових фортифікаційних укріплень.