Леонід Тендюк - Вибрані твори. Том другий

Вони нас не помітили. Це було видно з того, як містер Осел навмання тицяє пальцем, показуючи на скелі.

— А все ж, може, пошукаємо? — запитав присадкуватий, із шрамом на лівій щоці незнайомець.

— Не поспішайте, сержанте Єрваз, поперед батька в пекло! — заперечив йому містер Бетлер. — Рано чи пізно вони до нас прийдуть. Приповзуть — ха-ха-ха! — на колінах, — знову зайшовся він реготом. — Я страшенно хочу подивитися, як ці русаки проситимуть у мене кусень хліба.

— О, це й моє бажання, — улесливо відповів той, кого Бетлер назвав сержантом Єрвазом.

— Знайома пісня! — хитнувши головою в їхній бік, мовив Кім Михайлович. — За всіх часів так із людини знущалися садисти, нуждою й голодом змушуючи падати на коліна. Сподіваються зламати і нас. А чорта лисого! — кулаком погрозив він.

— То як, Кіме Михайловичу, — перевів розмову на інше Заєць: — Закривати люк?

— Спершу давай розтрощимо педаль, яка відмикає печеру.

— А її не треба трощити — ось, погляньте! — і Альфред, просунувши руку під гранітний щабель, витяг звідти довгу металеву вісь, що утримувала хитромудрий замок.

Педаль осіла в гніздовину.

— Заховаймо і її. Ого, важка! — попробував підняти Заєць.

Ми допомогли витягти педаль із гніздовини, перенесли її через поріг.

— Тепер печери ніхто, крім нас, не відімкне. Альфред намацав важіль, потяг на себе.

І тієї ж миті кришка над люком опустилася.

Ми ніби провалилися в темряву. Вона була бездонна і така густа, що, здавалося, її відчуваєш на дотик.

Зір до неї ще не звик, а знизу вже просочилося ледь вловиме світло. Його матова цятка розросталася й ширшала, блимаючи примруженим, більмастим оком.

Спостерігаючи за тим мінливим світлом у кінці провалля, я мимоволі подумав: око дракона. Печера, мабуть, колись була норою химери, що сповзла з гірської вершини…

Втім, досить химер! Дивовижжя нам вистачає і без них. Голі, босі, з обличчям, зарослим щетиною, стояли ми, переступаючи з ноги на ногу, на холодному, сирому камінні.

— Ніколи не думав, що стану печерною людиною, — протираючи очі, які так нічого й не бачили, мовив я.

— Тепер ти, Васько, переконався, як жилося нашим далеким предкам, — десь біля мене поруч обізвався Заєць.

— Погано жилося, Альфреде, — відповів я.

— Ото ж бо! — втрутився в розмову Кім Михайлович. — Шануй, хлопче, здобутки цивілізації і не скигли за первісним способом життя.

Кім Михайлович — ясновидець. Він одгадав мої потаємні думки. Чого кривити душею: живучи в місті, я не раз мріяв про глушину й безлюддя. Хотілося хоч трохи «здичавіти», щоб про все — про їжу, одяг і тому подібне — дбати самому. Словом, то було прагнення городянина, який хоч і втратив зв'язок із природою, — все ж розуміє, що він її невід'ємна частка.

«Назад, до природи!» — волала колись моя душа.

До Природи, подумав я, а тільки не в печеру — дідько б її узяв. Як і в батискафі, тут мене гнітила й сковувала тіснява. Ковзкі, вологі стіни, до яких, шукаючи опори, торкнулася рука, теж викликали відразу. І ще: не давала спокою безвихідь.

Те, що ми втекли і відмежувалися од переслідувачів, — здорово. Проте не залишатись же нам у цьому підземеллі назавжди! Треба шукати виходу. А де його знайдеш, якщо печера, сказав Чанг, упирається в озеро, розташоване десь у середині Голови Дракона.

— Хто шукає, той знаходить, — вирік Альфред і запропонував: — Що б там не сталося, нам треба йти в напрямку більмастого «ока», з якого сочиться світло.

— Гаразд, — погодився Кім Михайлович.

І — от дивина! — з такою ж трудністю, як кілька годин тому, чіпляючись за карнизи, пробиралися вгору, тепер почали спускатися вниз. Це справді було сходження майже по вертикалі.

Ішли, раз у раз натикаючись на так звані «кармани» — низькостелі, бокові ніші, які відгалужувалися від основної печери.

У них було ще темніше — туди ніколи не проникало світло; і ми, обмацавши стіни, верталися назад, до магістрального ствола.

— Був би зараз Данило Гнатович, і горя б не знали, — сказав я, вибираючись із чергового «кармана».

— Твоя правда, Василю, — відповів Кім Михайлович. — Наш незабутній Данько, славетний пілот батискафа, — із потомствених шахтарів. Та й сам не один рік добував вуглик, землю вивчив ізсередини. Отже, і нас би провів по цих заплутаних «штреках» і «забоях».

Провів би… Усе це, звичайно, мрії, бо ніхто нам не допоможе: надіятись треба тільки на власні сили.

Альфред Заєць, досвідчений геолог, ішов першим, ми пробиралися за ним. Кожен крок долали наосліп, перегукуючись у пітьмі.