— Спасибі, тітонько Ежені. Їй трохи краще. Відтоді, як я на постійній роботі, вона почуває себе спокійніше… А це мій патрон, мосьє Кочек. Він хотів би оглянути тридцять шосту квартиру на четвертому поверсі, якщо, звичайно, ви не заперечуватимете.
— Як я можу заперечувати? Квартири для того й існують, щоб їх наймали порядні жильці. Я тільки візьму ключі…
Піднімаючись по сходах, тітка Ежені не замовкала ні на хвилину.
— Мосьє, в нашому будинку живуть тільки порядні люди. Ще не було випадку, щоб хто-небудь затримував плату за квартиру. Ніколи ніяких непорозумінь за вісімнадцять років, що я тут служу… Раніше консьєржкою в цьому будинку була моя мати. Тридцять шоста квартира — одна з найкращих. Три просторі кімнати з високими вікнами, що виходять на схід, велика кухня, всі вигоди…
— І центральне опалення, і ванна? — перебив консьєржку Василь. Він добре знав, що в паризьких будинках їх знайти нелегко.
— О мосьє! Якщо ви живете в Парижі давно, то, либонь, знаєте, що будинки з центральним опаленням, а з ванною й поготів, бувають тільки в аристократичних кварталах і коштують дуже дорого. Та й навіщо в Парижі центральне опалення? Слава богу, в нас тут не північний полюс, де бродять білі ведмеді. До вас у цій квартирі жив великий вельможа з Алжіру — чи то бек, чи принц. Він був дуже задоволений. У вельможі було самих служників шість чоловік, і він ніколи не виходив на вулицю без охоронця. Казали, що у нього в Алжірі — гарем, де дуже багато красунь. Дикунство, мосьє, нічого не вдієш!
Як виявилось, квартира й справді була зручна і пристойно умебльована. Однак і ціна була пристойна — шістсот франків на місяць.
З того, як розхвалювала її консьєржка, Василь зрозумів, що сподіватися скидки нічого, і не торгувався.
— Завтра ми приїдемо з дружиною і, якщо їй квартира теж сподобається, ми наймемо її, — сказав він, оглянувши все.
Лізі квартира сподобалась, особливо камін. Вона вже уявляла собі, як у негоду сидітиме вечорами біля каміна з книжкою, прислухатиметься до веселого потріскування полін у вогні і чекатиме Василя.
— Квартира чудова, але ж ціна! — сказала вона.
— Париж вартий меси! — пожартував Василь і сказав тітці Ежені, що залишає квартиру за собою.
Повертаючись того вечора додому, Василь і Ліза обговорювали важливе питання: як їм попрощатися з людьми в маленькому містечку, з людьми, яким вони були дуже вдячні.
— Ти гадаєш, що неодмінно треба влаштувати вечерю? — запитувала Ліза.
— Що означає — неодмінно? Можна виїхати, обмежившись візитом ввічливості — попрощались і поїхали. Але нам треба, щоб у цих гарних людей лишилася добра згадка про нас. Хто знає, як складуться наші справи далі, — чи не знадобляться нам провінційні друзі?
Вечерю замовили в ресторані мосьє Дюрана. Запросили всіх знайомих: мера, кюре, начальника поліції, Ренара, самого Дюрана, — цього разу всіх з дружинами.
Чоловіки віддали данину міцним винам, трохи захмеліли. Язики розв'язались, усі наввипередки намагалися сказати щось приємне Кочекові та його милій дружині. Особливо красномовним був Франсуа Ренар.
— Скажіть, друзі, хіба в мене не особливий нюх на людей? Мені досить було заговорити з мосьє Кочеком, щоб відчути, яка він людина. Адже це я умовив його зупинитися в нашому місті. За ваше здоров'я, дорогий мосьє Кочеку! — Товстун підвівся з келехом у руці. — Бажаю вам усіляких успіхів. Сподіваюсь, наша дружба не закінчиться сьогоднішнім днем. Завжди, за будь-яких обставин можете розраховувати на мене і на моїх друзів.
— Франсуа правду каже, — взяв слово мер. — Ви, мосьє Кочеку, завжди можете розраховувати на нашу підтримку. Наше місто хоч і маленьке, але люди тут благородні!..
— Мосьє Кочек добрий християнин! — сказав кюре. Навіть похмурий, скупий на слова начальник поліції розчулився і почав довго говорити про те, що особисто він завжди ставився до іноземців, які живуть у Франції, з певною підозрою. Що ж до всіма поважаного мосьє Кочека, то він — щасливий виняток, цілком благонадійна людина. Такі люди, як мосьє Кочек, дурниць не роблять і політикою не займаються! На закінчення він сказав, що в нього є приємний сюрприз для мосьє Кочека та його дружини: на клопотання пана мера поліцейське управління задовольнило прохання мосьє Кочека і постановило видати йому та його дружині дозвіл на постійне проживання на території всієї республіки, за винятком її заморських володінь.
Ці слова начальника поліції було зустрінуто дружними оплесками і дзвоном келехів.
Читать дальше