Варткес Тевекелян - Рекламне бюро пана Кочека

— Дуже просто, — одержуватимете з каси тисячу франків за рахунок тимчасового зменшення основного капіталу фірми… Не думайте, Жубере, ніби я якийсь філантроп. Я ділова людина і свідомо йду на певний ризик, покладаючись на наші з вами сили. Мені доводиться це робити ще й заради майбутнього Маріанни, — їй конче потрібно жити в Парижі. Інакше, звичайно, я не кидав би налагоджене, досить прибуткове підприємство. Недавно ми з компаньйоном Ренаром підбили підсумки і — можете собі уявити? Виявляється, менше ніж за рік нам пощастило майже подвоїти основний капітал підприємства, і це без тих грошей, які ми брали щомісяця на прожиток.

— Що ж, мені роздумувати не доводиться!.. Давайте спробуємо. Особисто мені втрачати нема чого. Коли невдача — ще на кілька місяців відтягнеться крах. Виграш у часі теж дещо означає!..

— Не говоритимемо про крах! Цими днями я дам вам гроші, і ви достроково викупите вексель. Це справить добре враження у фінансових колах: фірма, яка зазнає грошової скрути, не дисконтуватиме векселі передчасно.

— А що повинен робити я? — спитав Жубер.

— Та, власне, нічого… Якщо не брати до уваги того, що нам треба буде оформити наші взаємні стосунки в нотаріуса і зареєструвати нове підприємство в Паризькій торговій палаті. У мене можуть виникнути деякі труднощі, — я ж іноземець. Тому цілком покладаюсь на вашу допомогу.

— Зайва розмова, я зроблю для вас усе, що зможу. У ділових колах у мене широкі зв'язки! — Уперше за всю цю розмову в голосі Жубера забриніли бадьорі нотки.

Ренара, хоч він і був певною мірою підготовлений до того, що Кочек вийде з підприємства, дуже засмутила звістка, з якою прийшов до нього компаньйон. Прикро вражений, він мовчки стояв перед Василем, потім запитав, як дитина:

— А як же я?

Василь ледве заспокоїв товстуна.

— Усе буде гаразд, не хвилюйтесь! А щоб попервах вам не довелося відчувати фінансових труднощів, я залишу свою частку капіталу, ну, скажімо, на півроку, і не братиму процентів. Можливо, цим хоч трохи віддячу вам за добро, яке ви зробили для мене. Що б потім не сталося, я завжди зберігатиму в серці вдячність вам!..

— Це великодушно з вашого боку, — розчулено сказав Ренар. — Але чи зумію я сам впоратися з підприємством без вас, ось у чому справа.

— Авжеж упораєтесь! Діло налагоджене, замовленнями майстерня забезпечена на півроку вперед. Будьмо відверті: навіщо вам тепер компаньйон, з яким треба ділити прибуток, коли ви й самі можете розширити підприємство? А я, я не можу не зважати на інтереси дружини. Вона, бідолашна, страждає тут, хоч і намагається приховати це від мене і од усіх. Маріанна молода, їй треба закінчити освіту в Парижі. З чим, з яким багажем вона повернеться рано чи пізно на батьківщину? Привезе з собою паризькі туалети? Цим нікого не здивуєш у наш час!..

Наступного дня попи пішли до нотаріуса і анулювали угоду на спільне володіння ремонтною майстернею. Ренар віддав Василеві векселя на сім тисяч франків, директор відділення банку «Ліонський кредит» одразу ж оплатив його. Таким чином Василь міг переїхати до Парижа, маючи в кишені кругленьку суму — одинадцять тисяч франків готівкою.

Рекомендація мера містечка, схвальні відгуки Ренара та кюре, широкі зв'язки Жубера в ділових колах — усе це відіграло свою роль, і незабаром Василь став рівноправним компаньйоном рекламної фірми.

З переїздом до Парижа він не поспішав. Підшукував зручну квартиру, а тим часом їздив кожного ранку на роботу з містечка і повертався увечері. Часто з ним їздила Ліза, що, як і раніше, цікавилась мистецтвом рекламу.

Насамперед Василь припинив випуск коротунів, собак, котів і звільнив увесь персонал. Невтомно ходив він по вулицях Парижа, іноді в супроводі Лізи, довго стояв біля вітрин великих універсальних магазинів, біля рекламних щитів кінотеатрів, біля театральних афіш.

Жубер байдуже спостерігав усе те, що робив компаньйон, меланхолійно насвистуючи арії з опер і пісеньки.

Якось Василь і Ліза, проходячи набережною Сени повз рундучки букіністів, побачили блідого довговолосого, в чорному светрі юнака, який малював кольоровою крейдою на тротуарі вуличні сценки. Дехто з перехожих кидав дрібні монети в його кепку. Малював юнак швидко, впевнено. На сірому асфальті оживали то молода квіткарка, то шофер таксі, то п'яненький відвідувач бістро.

— Поглянь, він дуже талановитий, — тихо сказала Ліза, уповільнюючи ходу.

Деякий час вони мовчки дивилися, як працює художник.