Микола Трублаїні - Лахтак

Другого дня над островом промчала остання зимова завірюха. А ще через день Вершомет і Ельгар вибрались у черговий мисливський похід.

Тим часом на «Лахтаку» почався справжній ремонт. Лагодили каюти і камбуз, наводили порядок в машинному відділі та в кочегарці. Кар перевів команду з зимового стану на літній, тобто розселив моряків по каютах, бо в твіндеку [45] Твіндек — внутрішнє приміщення пароплава над трюмом. , де вони зимували, було вже надто тісно й темно. Для цього переселення, крім усього іншого, треба було налагодити парове опалення. Коли Торба потер якось пальцем носа на знак того, що мало палива, Карові спала на думку така ідея: взяти запас палива з острова Місячної Ночі. На острові були нафта і плавник. Плавник, обіллятий нафтою і наполовину змішаний з вугіллям, міг би задовольнити потребу «Лахтака» в паливі.

Але коли з великими труднощами можна б доставити плавник, який лежав не далі як за милю від пароплава, то доставити нафту через увесь острів здавалося абсолютно неможливим. Кар вирішив, підготовляючи каюти й машинний відділ, не поспішати з переходом нагору. Проте Торба догадувався, що капітан щось надумав, тільки ні з ким про це не ділився.

Обидва мисливці вернулися несподівано швидко і до того ж без жодної здобичі. В очах Вершомета палали гнів і обурення. Нікому нічого не кажучи, він пройшов просто до Кара. Витяг з кишені обірваний шматок чорної матерії і кинув її на підлогу.

— Що сталося? — спитав Кар.

— Та падлюка, яку ми, на жаль, залишили на острові живою, зірвала червоний прапор і начепила оцю ганчірку.

В очах Кара спалахнули зловісні вогники.

— Зробити нове червоне полотнище! — наказав він.

Лейте, довідавшись про хуліганство Ларсена, пообіцяв поламати йому всі ребра, коли він йому попадеться, а вже потім спустити через клюз на якірному ланцюгу в море і втопити.

Всі кипіли від обурення. Просили Кара послати їх на лови бандита. Але Кар коротко відповів:

— Не треба. Він сам прийде сюди.

— Краще нехай не приходить, — сказав Котовай, і вираз його обличчя при цьому був такий, що всі засміялись.

— Чому не приходить? — спитав Торба.

— Бо я не ручусь, що тут з ним добре поведуться, — з таким же спокоєм відповів матрос. — Між ним і мною може бути інцидент…

Наступного дня Кар поділив команду на групи. Одна мала порядкувати на пароплаві, а друга — перевозити плавник з берега. Вершомет і Ельгар теж зійшли на берег і знову підняли над островом червоний прапор.

Команда «Лахтака» одноголосно ухвалила тримати біля флагштока вартового. Вартувати мусили по черзі — кожен дванадцять годин. Кар ствердив цю ухвалу з тим, щоб найближчого часу вжити заходів проти нахабного браконьєра.

Тим часом почалася нелегка робота по перевезенню плавника на пароплав. Моряки вишукували деревини, які можна було розрубати, або кругляки, що могли б котитись по льоду. Зробили крижану дорогу й сани. Це забрало багато часу, але між торосами удалося-таки прокласти дорогу. Сани збили з дощок і почали возити плавник. Робота посувалася поволі, але все-таки щодня перевозили по три-чотири тонни. Майже місяць возили плавник, поки сонце остаточно попсувало крижану дорогу так, що зникла всяка можливість користуватися нею.

Зате тепер уся команда перебралася наверх у каюти.

Хоч шлях до острова й погіршав, бо на кризі з'явилось багато калюж прісної води, проте мисливці й вартові коло прапора регулярно відвідували острів.

Якось Ельгар сам на сам зустрівся з шкіпером Ларсеном.

Браконьєр не напав на мисливця, не став стріляти в нього. Він помахав хусткою, що мала означати білий прапор, хоч була чорна, мов та ганчірка, якою Ларсен хотів замінити радянський прапор. Шкіпер крикнув, що хоче поговорити.

— Кинь рушницю! — відповів Ельгар.

Браконьєр кинув рушницю на сніг. Те саме зробив і гарпунник. Вони зійшлися беззбройні. Ларсен простяг Ельгарові руку, але той наче не помітив її.

— Олаунсен, — сказав шкіпер, — ти зрадив мене.

— Я не хотів ставати піратом і платити чорною невдячністю тим, хто врятував мені життя.

— Ти забув про ті блискучі перспективи, які відкривалися перед нами, коли б ми захопили пароплав. Ти, Карсен і Бентсен продали мене, Ландруппа і таємницю золота.

Ельгар посміхнувся. Очевидно, Ларсен і досі не знав, що являла собою його «золота руда».

— У росіян я навчився одного прислів'я, — сказав мисливець. — Вони кажуть: «Не все те золото, що блищить». Те, що ви з Ландруппом знайшли, — не золото. Ландрупп про те вже знає.