Микола Трублаїні - Лахтак

— Єсть, — відказав Лейте і пішов.

Кар пройшовся по палубі, підійшов до борту і сперся на планшир [27] Планшир — брус, що проходить по верхньому краю бортів шлюпки або поверх фальшборту у великих суднах. .

Неясні силуети торосів зникали в темряві полярної ночі.

Темрява звисала навколо пароплава, оповивала щогли, ніс і корму, ніби приховувала від очей моряка причини пожежі.

Різні думки туманили Карові голову, насотуючись навколо норвезької люльки. Коли вірити Котоваєві, що таку люльку мав радист, то, значить, вона могла попасти до Павлюка, який жив увесь час в каюті радиста, поруч радіорубки. Коли спалахнула пожежа, на палубі не було нікого, крім кочегара. Але хто ж бив у дзвін? Кар добре пам'ятав ті тривожні удари, що він їх почув разом із криком Павлюка. Чув ці удари і Лейте. Не відмовлявся від того й Павлюк. Правда, Котовай не певний, що чув їх.

— Хто ж бив у дзвін?

Думки снують підозри. І глибоко в голову западає одна з них: «Чому Павлюк самотньо живе нагорі, в нетопленій каюті? Що робить він там? Чому так неохоче приймає, коли до нього хтось заходить?»

Раптом десь із того боку, біля радіорубки, наче щось виснуло. І знов тиша. Може, це здалося? Кар випростався і прислухався. Але навколо панувала тиша.

За кілометр від пароплава, між ним і островом, здіймалися величезні крижані скелі. Запара казав Стьопі, що то, очевидно, айсберги стали на прибережну мілину. Ті скелі підносились над поверхнею моря на сім-вісім метрів. Коли на небі вигравало північне сяйво або світив місяць, вони здавались руїнами середньовічного замка. Загалом, велетенські тороси значно прикрашали суворий ландшафт закрижанілого моря.

Стьопа обрав ті крижини за кінцевий пункт своїх екскурсій на лижах. Далі відходити від пароплава Кар рішуче заборонив.

Якось, місячної години, юнга звернув увагу, що на снігу, біля крижаних скель, є чимало таких слідів, які йому довелося бачити на березі острова Місячної Ночі, — тобто слідів полярного лиса, або, як його звуть інакше, песця.

Стьопа бачив ці сліди, але ще жодного разу не потрапив йому на очі той пухнастий, довгохвостий звір.

Вершомет запропонував виставити на нього пастки. Стьопа з охотою прийняв цю пропозицію. Наступного після пожежі дня вони вдвох, захопивши дві пастки, рушили туди.

— Цікаво, які тут песці? — говорив Вершомет. — Чи є й голубі?

— А ви гадаєте, що можуть бути? — спитав Стьопа.

— А чого ж!.. Мені двічі на Новій Землі довелося зустрічати їх. Кажуть, що на малих островах, які лежать далеко в морі, вони трапляються частіше, ніж на суходолі або на великих островах.

— А скажіть, — зацікавився юнга, — їхнє хутро справді голубе?

— Ні, воно скоріше попелясте. Якби вони справді були голубі, то їм було б дуже важко заховатися в тундрі або серед криги. Навіть маючи попелясте хутро, вони надто примітні в умовах Півночі. Мабуть, через це їх так мало. Інша справа — білі. Ті в снігах і кризі чудово маскуються.

Обминаючи невеликі тороси, мисливці швидко бігли на лижах.

Погода стояла тиха, приємна. В небі світив місяць і заливав своїм світлом крижану пустиню, притрушену снігом.

— А як полюють на песців? — спитав Стьопа.

— Будемо ставити пастку, і я розповім, — відказав він, — а тепер давай поспішати.

Нарешті наблизились до крижаних скель. Лише завернули за вузький прохід між двома велетенськими торосами, і з очей зник «Лахтак». Навколо хаотично здіймалися крижані нагромадження. Де-не-де вони розступались, і між ними з'являлись рівні крижані площадки, на яких можна ковзатись на коньках або грати в м'яча.

— Мене цікавить, — сказав мисливець, зупиняючись і показуючи слід песця на снігу, — чому їх тут так багато?

— А що, хіба вони не заходять на кригу?

— Ні, навпаки, вони часто забігають у море, але тут, серед цих торосів, їх слідів особливо багато, ніби біля кормушки.

Та за п'ять хвилин мисливець розгадав причини цього явища.

Коли вони пройшли за гострий виступ одного з торосів, перед ними заблищала чорна пляма великої ополонки. На снігу біля ополонки відбилися сліди лап великого звіра. Ті сліди, схожі на сліди величезної людської ноги, зупинили товаришів.

— Ага, — промовив Вершомет, — зрозумів! — і обережно оглянувся навколо.

— Що таке? — спитав Стьопа.

— В цій ополонці водяться нерпи, і на них ходить полювати білий ведмідь, а слідом за ним бігають песці. Вони живляться тими недоїдками, які лишаються після ведмедя. Дивуюсь, як ти раніше не помітив цієї ополонки і слідів біляка.