Худайберди Тухтабаєв - Кінець Жовтого дива

— Друге моє прохання полягає в тому, товаришу Кузиєв, що я хотів би ознайомитися з усіма скаргами, які надійшли у відділ протягом п'яти років. Мені б хотілося детально вивчити їх.

— От і чудово! — вигукнув я, не маючи сили терпіти далі цю офіційну мову.

— Третє моє прохання, товаришу Кузиєв: мені хотілося б одержати список усіх Підприємств району.

— Товаришу Мамараімов, буде виконано й це ваше прохання.

— Ну от і чудово! — офіційності Мамаразика-ака як і не було. — Пробачте за мій бюрократичний тон: я просто хотів перевірити, чи спрацюємося ми з вами.

— Ну звичайно, спрацюємося!..

Контрольно-ревізійне управління проводило недавно ревізію в техучилищі, виявило велику недостачу. Тільки-но я простяг руку до телефону, щоб запросити акти ревізії, як двері відчинилися і до кімнати зайшла своєю пружною ходою Ліляхон.

— Товаришу Кузиєв, вам лист! — Вона кинула конверт на стіл, сіла на диван, поклала ногу на ногу. Так, поведінка цієї дівчини дуже змінилася від того дня, як до мене приходила Фаріда. Вона ніби шпигує за кожним моїм кроком, за потребою і без потреби вривається до кабінету, при цьому поводить себе досить дивно… Як-от зараз, приміром. Недбало зіперлася ліктем на валик дивана, махає біля обличчя якимись паперами, вузенька спідничка досягла небезпечної висоти…

На конверті було виведено невпевненим почерком «Передати особисто полковнику Атаджанову або молодшому лейтенантові Кузиєву!» Розпечатавши листа, я заглибився був у читання, але Ліля нараз перебила мене:

— Про що вона пише?

— «Вона» пише, що в магазин привезли перламутрову губну помаду.

— Все жартуєте, — кокетливо усміхнулася Ліляхон. — А ще які новини?

— З травня місяця має бути підвищення цін на олівці «Живопис», якими жінки підмальовують очі.

— Справді? — зробила круглі очі Ліля. Цього разу вона, вдається, клюнула. Спитала зацікавлено: — Ще що?

— Ще… ще пишуть, що недобре псувати своє гарне обличчя різними там білилами, фарбами, олівцями…

Ліля розгнівалася, схопилася з місця.

— Ніколи не бачила такої легковажної людини! — грюкнула дверима й пішла.

Це, виявляється, я легковажний, а не вона! Що так, то так: жити не можу без жартів. Не люблю надто серйозних людей. Але лист, який я тримав у руці, якраз був дуже серйозний, і я перечитав його кілька разів.

«Шановний Салімджане-ака, дорогий друже Хашимджане! Тисячу разів дякую вам за те, що повірили мені й прислали свою анкету. Ви питаєте, чи я задоволений роботою міліції? Відповідаю вам від свого імені, від імені літнього батька, улюбленої матінки і дружини Мубарак: вдячні міліції довіку. Дорогий Салімджане-ака, ви вирвали мене із лабет страшного дракона — Адила Аббасова і наставили на добрий розум. Ви вибачили мою провину, по-батьківськи потурбувалися про мене. Матінка моя, жінка віруюча, щоденно закінчує свою молитву проханням до Всевишнього: «Всемогутній творець наш, пошли заступникові мого сина Салімджанові, синові Атаджана, доброго здоров'я, продовж його дні, убережи від напастей і підступності злих людей!» Батько мій проста, неграмотна людина. Коли я вплутався у ці брудні діла, він забув, що таке сон і їжа. Коли я розповів йому про нашу з вами зустріч, благав мене: «Сину мій, тобі зустрівся святий покровитель бідних і безпомічних, тих, що заблудились і засліпли, тримайся за нього міцніше!»

Одне слово, вся наша сім'я безмежно вдячна Вам.

Ви питаєте мене, як я можу сприяти міліції. Я вже їй сприяю, як умію. Якщо хочете, можу регулярно повідомляти про всі події — хороші й погані — у нашій їдальні. Але порівнюючи з тими точками громадського харчування, які в тій чи іншій мірі потрапили під вплив Адила Аббасова, тут, можна стверджувати, майже немає крадіжки. Трапляється, звичайно, що дехто крадькома від директора бере собі м'ясо там, масло. Але директор наш зібрав недавно весь колектив і заявив, що по всьому місту оголошено тепер нещадну боротьбу з хуліганами і крадіями. І якщо він помітить, що хтось із нас зазіхнув на дурничку, повириває всім зуби. І він це може зробити — твердого слова людина.

Дорогий Салімджане-ака, шановний Хашимджане! Я людина товариська, вечорами частенько навідуюся в чайхану погомоніти про те-се з друзями. Як ви знаєте, чайхана — одна з найбільш масових культурних точок, тут завжди буває сила народу. І тут у нас точиться така балачка: усі відвідувачі чайхани повинні вам допомагати. Тут уже не зустрінеш любителів напиватися. А оті приватні перепічники, шашличники, продавці насіннячка та дефіцитних сигарет, словом, усякі дрібні спекулянтики поховалися по норах. Так за все це люди і вдячні вам. Коротко кажучи, я хотів би всілякими способами допомагати вам, а ви вже виклопочіть для мене червону книжечку.