— Старий цей, поза всяким сумнівом, чесний і гарний чоловік. Але ж не тільки в цьому річ. Позаштатний керівник обехеес перш за все повинен мати знання, бути юристом. А Муслім-бобо — людина, як ти розумієш, далека від юриспруденції… Краще ознайомся з оцим листом, аніж даремно дутися на мене.
Це була анкета, що її заповнив якийсь Мамаразик Мамараімов, бажаючи допомагати працівникам обехеес. Він повідомив, що йому п'ятдесят вісім років, учасник Великої Вітчизняної війни, втратив обидві ноги в боях під самісіньким Берліном, потім пропрацював в обласному управлінні міліції двадцять вісім років, нині перебуває на пенсії. Салімджан-ака добре знав його. Як почав розхвалювати, то не міг зупинитися. За його словами, цей товариш свого часу закінчив Московський юридичний інститут з відзнакою, може вести засідання суду п'ятьма мовами, частенько брав участь у різних нарадах і симпозіумах, дивуючи красномовством, логікою найславетніших юристів і криміналістів. Якщо я попрацюю з ним рік чи два, про кращу школу і мріяти немає чого.
— Іди візьми машину і привези цього чоловіка, — наказав полковник.
Я слухняно виструнчився, одначе спробував заперечити:
— Але жаль, що він безногий… А якщо нам доведеться виїздити кудись на завдання, накажете на руках його нести?
— У міліції важливіше мати розумну голову, аніж прудкі ноги! — розсердився Салімджан-ака. — Не розбалакуй лишень, вирушай!
Пенсіонера нашого я ледве знайшов: він жив за містом. Тільки-но я пояснив, чого приїхав, як він спитав:
— Машхурди бажаєте?
— Не відмовлюсь. А якщо у вас знайдеться ще й трохи сиру…
Я таки добряче зголоднів, доки розшукував Мамаразика-ака, — вмегелив дві порції.
— Якщо не помиляюся, ви лейтенант Кузиєв? — спитав пенсіонер, коли ми рушили.
— Так, а звідки ви знаєте? — здивувався я.
— Дуже просто. Не відмовляєтесь від їжі, — посміхнувся мій супутник. — Мені саме таким вас і змальовували.
— Правильно змалювали. Люблю попоїсти, — погодився я.
— Сказати по правді, синку, я давно хотів познайомитися з вами.
— Не може бути… — зніяковів я.
— Так, так, після того, як ви взяли групу Адила Аббасова.
— Справді?
— Ще б пак, це неабияка кмітливість. Ще й хоробрість, Хашимджане. Одначе і ваше діло не менш важливе.
— Яке діло?
— Та оце — широке залучення громадськості до роботи міліції.
— Не сам придумав, а Салімджан-ака.
— Ні, синку, це час придумав.
— Дехто сумнівається, мовляв, нічого не вийде.
— Вони з часом зрозуміють, що помиляються.
Атаджанов і Мамаразик-ака довго сиділи на дивані, пили чай і згадували: про те, хто із спільних знайомих помер, хто ще живий; що Романовський, з яким вони двадцять років тому навчалися в одному семінарі, зараз працює в Тамбові, а Пальмін, який чудово володів узбецькою мовою, пішов з міліції і служить тепер в обласній прокуратурі. Нарешті Салімджан-ака перейшов до діла.
— Разику, ти повинен допомогти Хашимові: навчиш його працювати, досвід свій передаси, а коли треба буде, зачиняй кабінет зсередини і шмагай його нижче поперека. Від сьогоднішнього дня ти — позаштатний керівник відділу бехеес. Зараз поїдеш до райвиконкому на затвердження. Тебе жде товариш Умаров…
Мамаразик-ака недовго пробув у кабінеті голови: за кілька хвилин вийшов назад, чим, сказати по правді, трохи збентежив мене. А що як не затвердили його? Ото буде, якщо зостануся без такого досвідченого помічника! Адже Умаров міг вирядити пенсіонера, мовляв, набридли мені ці громадські аматори гірше гіркої редьки!!
— Не затвердили?
Мамаразик-ака усміхнувся.
— Затвердив, обняв і побажав успіху. — Проскрипів протезами до машини, протиснувся в кабіну, додав не без гордості:
— Умаров мене добре знає і пам'ятає.
Повернувшись у райвідділення, він пройшов за стіл, який йому виділили, міцно всівся на стільці, ніби перевіряючи, довго він зможе його витримати чи ні, потім несподівано заговорив таким сухим офіційним тоном, що я здивовано подивився на нього.
— Товаришу Кузиєв, у мене до вас є три прохання.
— Я слухаю вас, товаришу Мамараімов, — в тон йому відповів я.
— Перше моє прохання полягає в тому, товаришу Кузиєв, що я сам хотів би підібрати добровольців, які ввійдуть у мій відділ.
— Це можна. Тільки я повинен затвердити ваш список.
— Звичайно. Без цього неможливо, товаришу Кузиєв.
— Так, а в чім полягає ваше друге прохання, товаришу Мамараімов?
Читать дальше