Худайберди Тухтабаєв - Кінець Жовтого дива

Халтураєва. Не буду читати. Немає ніякого наказу.

Дівчата почали повільно оточувати Махсума, потім елементом накинулися на нього і, схопивши за руки й ноги, виволокли, як мішок із салом, у двір магазину. Там стояла діжка, видно, дівчата раніше приготували її: туди і впхали свого начальника. Я зрозумів, що він давно їм остобісів, а моя записка лише поставила крапку.

— Підожди, ще не те буде, якщо підмовлятимеш грабувати покупців!

— Усіх… усіх звільняю! — глухо почулося з діжки.

Дівчата, голосно сміючись і штовхаючи одна одну, заходилися носити воду відром і наливати в діжку. Махсум несамовито заволав. Тоді Шахиста збігала по стареньку, зі зморщеною шкірою, дойру й почала грати: така-така-тум, така-така-тум. Дівчата закружляли довкола діжки, ляпаючи в долоні і верескливо сміючись. Залунала пісня:

Завезли нам дефіцит, йор-йор! Уночі завмаг не спить, йор-йор! Чималий хабар він чує, йор-йор! Цей пройдисвіт і злодюга, йор-йор!

— Дівчата! — крикнула Шахиста. — Не випускаймо татуся до вечора — провчимо! А зараз пора відчиняти магазин, перерва закінчилась.

Вдоволені собою, дівчата розійшлися. Дядечко Махсум, по шию у воді, зостався стриміти в діжці. Я не втримався, нахилився над нею і шепнув на вухо Махсумові:

— О аллах, нехай таких веселих, відчайдушних дівчат буде і це більше на горе таким нахабам, як ти, і задля полегшення роботи обехеес, амінь!

Почувши голос «духа», дядечко, пойнятий жахом, поринув у діжку з головою, тільки бульки пішли.

Але хоч я і «дух», а відчув, що дуже хочу їсти. Пішов у їдальню, що була через вулицю напроти магазину.

У їдальні я взяв порцію лагману і з апетитом заходився біля нього, але з думки не йшов дядечко Махсум. Надворі віяв холодний пронизливий вітер. «Хоч би він не вмер там у діжці, — думав я з побоюванням. — Жалко, як-не-як». Нашвидку спорожнивши косу, я побіг до діжки. Але вона була вже порожня: дядечка хтось устиг визволити.

Отямився він дивовижно швидко. Перевдягнувся в сухе, за один ковток випив склянку горілки — і знову за старе.

— Дзуськи вам, а не товару! — вигукнув Махсум і посварився кулаком у бік торговельного залу. — Я вам ще покажу!

Замкнувши сейф, шухляди в столі, він заховав низку ключів до кишені і вислизнув службовим входом із магазину. «Щось замислив, негідник!» — вирішив я, рушаючи за ним.

Так ми опинилися на товчку. Махсум зупинився перед бабусею, що торгувала в'язаними вовняними шкарпетками.

— Бабо, де я можу знайти базаркома Арифа?

Бабуся весело затрясла пишним животом.

— Так він же оно за твоєю спиною стоїть, шановний!

Довготелесий Ариф і товстенький Махсум обнялися, почоломкались, як люди, що вік не бачилися.

— Ах ти, стовписько телеграфний, погладшаєш ти колись чи ні? — верескливо засміявся Махсум.

— Від чого ж гладшати? — обурився Ариф. — М'ясо самі лупите, а мені кидаєте кістки!

— Бог дасть, і тобі дещо перепаде.

— То ви прибули з добрими вістями?

— Ходімо лишень трохи далі…

Вони відійшли в тихий закутень. Дядечко Махсум, дивлячись на свого приятеля чистими очима, почав напускати ману:

— Учора получив на базі дефіцитного товару на двадцять тисяч карбованців. Працівнички мої звідкись пронюхали це, оранку беруть за горло, кажуть, давайте швидше товар, продамо, а вам за те, що дістали, викладемо тисяч дві-три. Ледве втік. Адже я завжди пам'ятаю про тебе, думаю, краще вже зроблю приємне другові, ніж давати заробити чужим… А між нами, сподіваюся, не пропаде, еге ж?..

— Побий мене бог, за мною не пропаде, — заприсягнувся Ариф-спекулянт, пожадливо блиснувши очима. — Скільки я вам буду винен?

І приятелі почали торгуватися. Махсум вимагав по карбованцю з кожної вторгованої десятки, Ариф, чого й треба було сподіватися, уперся, пропонуючи п'ятдесят копійок. Дядечко ображено надув губи, зібрався йти.

— Мені це принизливо, братику, отако торгуватися!

Довгов'язий Ариф ухопив його за полу.

— Згода, домовились, плачу по шістдесят копійок з десятки!

— Пусти, я поспішаю. Джерсові пальта, ондатрові шапки! Ні, не буде діла. Бувай. Уперта людина ти!

— По сімдесят?

— Ну й реп'ях, учепиться — не одірвеш! Гаразд, хай буде по-твоєму. Давай руку!

Так було вирішено долю товарів, що лежали на складі магазину: державне добро попливе з рук, на товчку.

— О п'ятій годині я приїду критою машиною, — пообіцяв Ариф-стовп.