Худайберди Тухтабаєв - Кінець Жовтого дива

— Згода, тільки не запізнюйся. Я сам відчиню задні ворота.

— Засік. Усе зробимо залізно.

… Рівно о сімнадцятій нуль-нуль крита брезентом вантажна машина під'їхала через службові ворота просто до складу. За кермом сидів… Так, не хтось інший, а той самий Муталь-татуйований, якого я назвав сам собі Конякою. Насунувши кепку аж на очі, зорить довкола байдуже, насвистує якусь хвацьку мелодію…

Ні, чіпати їх зараз, звичайно, немає сенсу. Треба точно виконувати вказівки Усманова: фотографувати пройдисвітів «на пам'ять», записувати їхні розмови, запам'ятовуючи коло їхніх знайомств, розгадувати їхні задуми. Треба з'ясувати, куди вони відвезуть товар, де міститься таємний сховок зграї. Ну й типи ж мені трапилися, скажу я вам, не з полохливих: таке діло обробляють, оком не змигнувши. Натягали тюків зі складу — і гайда!

Коли Муталь і Ариф сіли в кабіну, я заліз у кузов, пробрався вперед. На щастя, заднє віконце кабіни було розбите і я міг без перешкод слухати все, що вони говорять.

Проїхали близько кілометра, коли Муталь раптом сказав:

— За нами вчепився якийсь мотоцикл.

Ариф відчинив дверці і, висунувшись із кабіни, подивився назад.

— Міліція, — ошкірився він. — Напевне, щось пронюхав.

— Але ж він у цивільному.

— Цей майже завжди ходить у цивільному. Я його знаю.

Мені, звичайно, стало цікаво, хто ж цей міліціонер, що вже з вигляду машини запідозрив погане. Проповз по тюках до заднього борту, відкинувши полу брезента, виглянув надвір. Везе ж мені сьогодні: куди не піду, знайомих зустрічаю! Низько нахилившись до руля мотоцикла, за нами мчав Сурат-ака. Недавно він одержав підвищення, і його призначено дільничним інспектором цього району. «Ну й молодець, — радісно подумав я. — Таки знайшов слід гендляриків! Добре, тепер я не сам, будемо діяти разом».

Добре, то добре. Але ж наша мета не затримати їх, а, навпаки, дати поки що волю, щоб у лігво своє привели. Що ж робити?

— Давай праворуч, — закричав Ариф-стовп.

— Не можна, це тупик!

— Тоді повертай ліворуч!

— Не бачиш хіба, вуличка тісна, ураз застрянемо!

— Натискай тоді, натискай!

— Заспокойся, герой! — крикнув Муталь.

Машина вилетіла на широку гладеньку дорогу. Стрілка спідометра враз підскочила по поділки «100». Ариф-стовп обіруч учепився за дужку перед собою, боягузливо озирався, увібравши голову в плечі. А Муталь скажено крутив кермо.

— Зараз я розіб'ю йому довбешку, як тухле яйце! — люто промовив він раптом.

— Що ти надумав?

— Дам йому наблизитись і різко гальмону, от і все.

— Метикований ти хлопець, Муталю!

— Вперше, чи що!

Мене ніби струмом пронизало. Що робити? Як урятувати, попередити Сурата-ака? Зняти шапку, показатися йому і крикнути, щоб був обережний?!

Дико завищали гальма, мене кинуло на стінку кабіни. Отже, й невидимкам перепадає на горіхи. Бідний Сурат-ака, прости, не встиг я урятувати тебе! Тремтячими руками відкинув я брезент: за вантажівкою на дорозі нікого не було! Що за дивина?..

Ага, он що: мотоцикл дільничного маячить метрів за двісті попереду. Дурненький я, дурненький, даремно наполохався: адже Сурат-ака не в тім'я битий, знає, що від таких люциперів усього можна чекати. От і гнався за ними не позаду, а збоку, і коли пригальмували — проскочив мимо. Молодець, Сурат-ака!

— Жени назад!

— Не горлань, без тебе знаю!

Машина швидко розвернулась. Я ледве встиг ухопитися за борт, як вона рвонула вперед. Метрів через сто вона звернула праворуч і поїхала путівцем. За нами піднялась така хмара пилюги, що Суратові-ака, певно, хоч-не-хоч довелося зупинитись.

Вантажівка з півгодини підскакувала на вибоїнах, потім, нарешті, вибралася на асфальтову дорогу. Пилюга за нами повільно влягалася. І раптом — знову чудо! — із сірої каламуті виринув Сурат-ака, без мотоцикла, пішки, вірніше бігом. Він так налягав на ноги, ніби давав не менше ста кілометрів на годину! Ось він вискочив на асфальт, проголосував вантажній машині з дошками в кузові. Той не зупинився, але дільничний не розгубивсь, ухопився на бігу за кінець товстої дошки, дужо пригнув її. Розправляючись, дошка, мов трамплін, підкинула його в кузов. Ох і акробат, виявляється, цей хлопець! Дістався до кабіни, сплигнув на підніжку, рвонув дверцю. Вантажівка на мить стишила швидкість — видно, неабияк розгубився водій! — потім, заревівши, машина помчала за нами.

— Натискай, дорогий, натискай! — заблагав Ариф.

— Дужче не можу, — скреготнув зубами Муталь. — Це все, на що здатен мотор.