Я взявся за діло: ось тобі загадка, ребус, кросворд, чайнворд чи як там іще? Ну й хитруни, ну й спритні ж! Перевірив підряд усі клітки, облазив усі яблуні, персикові дерева, на старому шовковичникові, з гілля якого теж звисали перепелині клітки. І лише в половині кліток виявив двадцять худющих, голодних птахів, решта були повнісінькі грошей у великих купюрах, золотих прикрас і монет! «Бідолашний» директор зберігав свої скарби під землею, а люба дружинонька товстуна — над землею, в перепелиних клітках. «Ну й пройдисвіти, ну й лукавці!» — не переставав я дивуватися сам собі.
Сфотографував між ділом усі клітки і мерщій у відділення, як волоцюга, за котрим женуться скажені собаки, цебто, вибачте, як людина, котра дуже поспішає.
Негайно ж проявив у лабораторії відзняті плівки, зробив тридцять знімків, узяв касету з магнітозаписом і пішов до свого начальника.
— Як справи, сержанте? — зустрів мене запитанням Салімджан-ака.
— Досить непогано, товаришу полковник, — скромно відповів я і поклав перед ним на стіл фотографії і магнітофонну касету, чому він, ясна річ, дуже зрадів. Хвилин через п'ятнадцять прийшов Алі Усманов, він трохи не розцілував ще мокрі фотокартки, а записи слухав, як найчарівнішу музику на світі, ледь похитуючись з боку в бік, замріяно прикривши повіки. Потім раптом стрепенувся і вигукнув:
— Молодець, сержанте, ви виправдали наші найкращі надії! Салімджане-ака, — обернувся він до полковника, — сьогодні ж візьміть під нагляд любителів перепілок і їхній будинок!
— Слухаюсь, товаришу начальник! — виструнчився полковник.
— Ви сказали, товаришу Кузиєв, що найбільше товару одержав завідуючий магазином № 16? — вів далі Усманов.
— Зате він і хабара дав найбільшого від усіх!
— Доручаю вам ближче познайомитися з роботою цього магазину. І дозвольте ще раз подякувати вам, сержанте. Ви володієте рідкісним талантом, таких людей ми повинні всіляко підтримувати. Оголошую вам подяку і сьогодні ж звернуся до міністерства з пропозицією підвищити вас у званні.
Ну, признаюся, начальник сказав не «талантом», а «здібностями», але ж це одне й те саме — еге ж? Але все інше — чистісінька правда.
Як справи, дядечку Махсум?
Що таїти, люблю я поспати, тому завжди просипаюсь пізніше, ніж треба. Так сталося й сьогодні. Коли я розплющив очі, Салімджана-ака не було: давно пішов на роботу. Взагалі, звичка в нього така — годин за дві раніше приходити у відділення. Швиденько перекусивши, я теж побіг на службу. Проходячи по коридору, почув гучні голоси, що долинали через відчинені двері кабінету секретаря партійної організації капітана Хашимової.
— О Хашимджане, заходьте! — гукнула вона, помітивши мене.
Я увійшов. На дивані сидів, поклавши схрещені руки на коліна, Салімджан-ака. Я сів поруч з ним.
— … Таким чином, я розшукала жінку, яка підкинула вам немовля. Звати її Шарифа. Три роки тому працювала у їдальні на Чорсу, коли виявили нестачу, зникла. Близько року, виявляється, була провідницею у транзитних поїздах — теж, певно, не безгрішна. Потім остаточно зв'язалася з темними людьми і геть зниціла.
— Ви бачили її? — нетерпляче спитав Салімджан-ака.
— Бачила, двічі. І навіть за останньої зустрічі викликала її на відверту розмову. Сказала, що аналіз групи крові, дитининої і вашої, дав протилежні результати. «Зрозуміло, що батько цієї дитини зовсім інша людина, — сказала я. — За всі твої витівки можеш бути притягнута до відповідальності. Краще відкрийся мені чесно, сестро, адже я також мати, зрозумію тебе, постараюся допомогти».
— Що ж вона на це?
— Розплакалась. Тоді я подала їй папір, олівець, попросила викласти все як було. Вона пообіцяла написати дома і потім принести.
— І що вона написала?
— На жаль, вона зникла.
— Зникла?!
— Так.
— Знову шукай вітра в полі. А де хлопчик?
— У нашім дитсадку, в цілодобовій групі.
Тут я підвівся. Все це, безперечно, цікаво, але робота не жде. Я теж займаюся цією справою, тільки з іншого кінця. Ось виконаю своє завдання — і тягар наклепу спаде з названого батька мого. Надівши чарівну шапочку, я знову взяв свою «чарівну» апаратуру — магнітофон, фотоапарат і рушив у дорогу. Цього разу в магазин змішаних товарів. Я поспішав узнати, чи ціле все те, що одержав учора завмаг, одваливши товстунові чималого хабара. Спустившись у склад, з полегкістю виявив, що всі товари ще тут, нікуди не встигли зслизнути.
Потім пройшов у кабінет завмага, круглого, мов колобок, і чорного, наче ворон, чолов'яги. Голова йому була поголена, маківка ховалася під чорною оксамитовою тюбетейкою. Коротенькі вуса, ніби намазані олією, блищали і здалеку здавалися схожими на двох жучків, що повзли назустріч один одному, щоб зіткнутися нарешті під самісіньким носом господаря.
Читать дальше