Худайберди Тухтабаєв - Кінець Жовтого дива

— Злочинців треба спіймати на гарячому, — напутливо сказав мені Салімджан-ака.

І з ним, певна річ, не можна було не погодитися. Мені лишилося тільки прибрати солідну позу й ваговито промовити:

— Цілком згоден. Гарячкувати не слід.

Порадившись, вирішили вести за злочинцями нагляд, виявити всі їхні зв'язки, всі темні справи і заарештувати, коли вони зійдуться на свої збори у підземелля до баби-яги.

— Так, вирішено, — вдоволено сказав полковник Алі Усманов. — А кому ми доручимо проводити операцію?

— Я вважаю, особисто сержантові Кузиєву, — запропонував раптом Салімджан-ака.

— А чи не надто молодий Кузиєв для такого відповідального завдання? — засумнівався Алі Усманов.

— Коли я запропонував товаришам призначити тебе начальником районного відділення міліції, чи ти набагато старший був за Хашимджана? — ледь піднявши брови, переконливо промовив Салімджан-ака. — Тоді теж дехто сумнівався: «Та ви що, жартуєте, у нього ще материне молоко на губах не обсохло і — на тобі — начальником!» Але я знав, що ти впораєшся, до того ж чудово, і наполягав далі. Як бачиш: не помилився. Від зеленого лейтенанта до полковника виріс. Кадрам треба довіряти, полковнику. А за Хашимджана я ручаюся, як за себе. До того ж у нього є одна таємниця… — лукаво усміхнувся Салімджан-ака.

— Ви мій наставник, ви вчили мене абетки міліцейської роботи, як я можу заперечувати вам?! — усміхнувся Усманов. — Ваше слово для мене — закон! Товаришу Кузиєв, вітаю вас з першим відповідальним завданням!

— Докладу всіх зусиль, щоб виправдати ваше довір'я, товаришу полковник, — підхопився я з місця, прикладаючи руку до козирка.

— Але майте на увазі, — вів далі полковник, застережливо піднявши палець, — нічого не робіть, не погодивши зі мною чи з Салімджаном-ака.

— Слухаюсь, товаришу полковник.

Розвиднялось. Я поставив самовар, приніс на стіл гостинці, привезені від бабусі. Сніданок пройшов на вищому рівні.

Справи наші з Салімджаном-ака, скажу вам, неабияк пішли вгору. Ми тут-таки придумали навіть назву майбутньої операції: «По слідах Жовтого Дива». Непогано звучить, га? Як ви гадаєте?

— Товаришу сержант! — сказав мій керівник, після того як кодову назву було обговорено: — Тепер, не гаючись, підеш по слідах того товстого хабарника.

— Як? Я думав, що в першу чергу візьмуся за…

— «Бідолашного» директора? До нього ми приставимо спостерігачів: і на роботі, і вдома. Про це ти не турбуйся.

— Що ж, тоді все о'кей, товаришу полковник!

— Начитався зарубіжних детективів?.. Ну гаразд, щасливого полювання, сину мій сержант! Зичу успіхів.

Я повісив через плече фотоапарат, засунув до кишені магнітофон, ви такого маленького і не бачили, спеціально зроблений для нас, міліціонерів, і пішов просто на склад районного кооперативного товариства. Ох і добра ж я побачив тут, важко навіть переказати! Склад завдовжки двісті метрів, заввишки двадцять метрів ущерть був повен-повнісінький найрізноманітніших товарів. Чого тільки душа забажає — все було тут: шовкові килими, килими машинної і ручної роботи, найяскравіші шовки та атласи, що їх люди називають «Якщо донька надіне, невістка від заздрощів лусне»; холодильники, що їх ніяк не визнає моя дорога бабуся, і поліровані шафи, столи, серванти, за якими он уже стільки даремно полює моя дорога матінка, фарфорові сервізи…

Ні, ні, ви ж знаєте, я не майстер описувати, а якщо й почну говорити про найкращі дитячі костюмчики, то напевно забуду згадати про пальта-джерсі, а скажу про них, не дочекаються своєї черги понадівані одна на одну ондатрові шапки, що лежать штабелями, або стоси пухових хусток, недбало розкиданих довкола…

Ну, гаразд, підемо далі. Краще сказати, почнемо спочатку. Біля самісіньких дверей складу я виявив закуток, що дорівнював розміром, ну, скажімо, кабіні вантажної машини. В нім сидів, сумно підперши щоку рукою, знайомий нам з вами товстунець. Цього разу в капелюсі й при краватці, вузол якої був завбільшки з мій кулак. Обличчя його було пісне, мов калюжа за похмурої днини. Лоб його стримів майже надворі, наче готовий буцнути кожного, хто лиш наважиться поткнутися до нього. А руки наче живуть самі по собі, пурхають над рахівницею. А в дворі, перед складом, тиняються душ п'ятнадцять-двадцять завмагів, боязко поглядаючи на буцманистий лоб товстуна-завскладом, підштовхують один одного, як студенти, що підбивають товариша зайти до професора першим…