Худайберди Тухтабаєв - Кінець Жовтого дива

— Килим, який коштує сто п'ятдесят карбованців, збуваємо за двісті п'ятдесят, — вів далі Ариф.

— Чуєш, товстуне? — повторив Аббасов і знову почув глухе мимрення.

— Ондатрові шапки коштують по п'ятдесят карбованців… — сказав Ариф бадьоро й злякано замовк, побачивши, що Адил-перевертень схопився з місця, як ужалений змією, підскочив до товстуна, схопив його за комір і ривком поставив на ноги.

— Коли тільки ти порозумнішаєш, ей, лантух смердючого жиру?! Я ж наказував тобі не передавати шапки в магазини, поки ціна на них не підскочить на базарі до ста карбованців! Думаєш, мені легко дістався такий дефіцитний товар?! — При цих словах Аббасов заліпив товстунові дзвінкого ляпаса.

— Завмаги дуже репетували, довелось… — почав кволо виправдовуватися товстун, не наважуючись навіть потерти ударене місце. — Якщо не видам товар, погрожували піти в обехеес.

— Тепер годі боятися обехеес! — вигукнув «учитель». — Їхній начальник зараз лежить при смерті. Бог дасть, скоро ми побенкетуємо на його поминках… Гроші приніс?

— Тільки половину, — пробурмотів товстун і хутко затулив обличчя руками, боячись схопити чергового ляпаса.

— А де решта?

— Я ж кажу, ніхто не дає тепер хабарів.

— Брешеш, собако! Я знаю, що якраз тепер ти береш удвічі більше, ніж раніше. Знаю й те, що гроші, які ти утаїв від мене, ховаєш у своєму заміському будинку! Муталь…

— Слухаю, хазяїне.

— Сьогодні вночі зробиш у нього обшук.

— Буде зроблено, саркаре [17] Саркар — ватажок, верховода, керівник. .

— Пробачте, хазяїне!.. — заволав товстун, заметався, як перепел, що попав у сіті. — Я, здається, усі гроші приніс, помилився, мабуть, подумав, що тут тільки половина… Ось вони, згадав, у лівій кишені, у лівій…

Тремтячими руками він вивудив з кишені дві тугі пачки, перехоплені кольоровим папером, поклав перед Адилом.

— Ініціативний директоре клаптикового магазину Каюм, устань, прозвітуйся перед товаришами.

Голомозий з блискучим лобом миттю опинився на ногах, запопадливо склав руки на грудях.

— Збув товари, одержані від фірм?

— Половину.

— Куди подів другу половину?

— Переправив у філіали. Зави у мене там надійні, всіх тримаю в кулаці.

— А не попадуться вони?

— Вжив заходів. Ми розрізали тканину спершу на клапті, потім вивезли у філіали.

— Лепсько! — поплескав бандитський «шеф» у долоні. — Нашу частку прибутків приніс?

— Так, хазяїне.

В цей час двері підземелля відчинилися і на східцях з'явилася напівзігнута баба-яга. Вона несла на величезному лягані штук п'ятнадцять відварених курочок.

— Тягніть хто-небудь коньяку! — наказав Аббасов, проковтнувши слину. — Швидко!

Директор клаптикового магазину злетів по східцях і за хвилину приніс десять пляшок коньяку.

Почалося бенкетування. Кожен ухопив по курці і став угризатися в неї, запиваючи м'ясо коньяком з величезних піал. Вони голосно плямкали, гикали, випльовували кісточки просто на килими. Мені теж закортіло з'їсти крильце або ніжку, але, на що вже я люблю посмакувати, — в такому товаристві погидував.

Наприкінці трапези у всіх розв'язалися язики, і мені лишалося тільки слухати й слухати. І з'ясував ще дещо таке, що мало дуже зацікавити Салімджана-ака. Скажімо, дізнався, що ця банда організувалася порівняно недавно, коли злочинці збагнули, що міліція незабаром поодинці виловить їх усіх. Отоді вони і об'єдналися, щоб захищати один одного, підтримувати грішми, порадами, зв'язками… Адила Аббасова обрали ватажком, і кожне його слово було законом. Ще я дізнався, що товстун, якого побив Адил, — завскладом районної споживчої кооперації, худющий Ариф — базарком, Муталь — шофер автобази.

Верховода провів невелику бесіду про те, як запобігати неприємним сутичкам з міліцією, як присипляти пильність дружинників. Порадив кожного, хто «подає надії» — уявляєте які! — привертати на свій бік, а якщо це відразу не вдається, то постаратися облити його багном, щоб він взагалі втратив серед чесних людей авторитет.

— Наклепи, поширення чуток мають стати нашим головним засобом, — сказав він наприкінці. — Наступну зустріч я призначаю на двадцять сьоме число цього місяця, на двадцять другу годину. Найголовніше зараз — діяти обережно, розумно, але рішуче. Це повинно стати нашим девізом… Арифджане, почитай-но молитву за всіх за нас.

«Заввідділом спекулянтів» упав на коліна і почав п'яно бурмотіти, дивлячись на купу порожніх пляшок під стіною.