Худайберди Тухтабаєв - Кінець Жовтого дива

А коли він відкрив третій чемодан… сказати по правді, я трохи перелякався. У ньому, холодно полискуючи, лежали три пістолети. Один з них Аббасов запхав у кишеню. Сяк-так стримавши дрижаки в тілі, я вже замірився був плигнути на злочинця, оглушити і зв'язати його, щоб одвезти в міліцію. Насилу вмовив себе не робити цього: схоже, перевертень зі своєю зграєю готувався до нового, страшного злочину, поспішивши, я можу зіпсувати все діло. Довелось, як і раніше, мовчки йти слідом за Аббасовим. Через півгодини ми спіймали таксі і помчали в невідомому напрямку.

— Спасибі, шапочко моя! — прошепотів я.

— Не спіши дякувати, — відповіла вона. — Найскладніше ще попереду…

Таксі мчало безлюдними вулицями кудись за місто. Почалися криві вулички, глиняні паркани. Машина зупинилася перед урвищем, яке з'явилося несподівано. Аббасов простягнув шоферові десятку.

— О першій ночі жди мене тут!

Таксист, молоденький хлопець, злодійкуватий на вигляд, зраділо схопив десятку, поцілував її і сховав у кишеню.

— О першій нуль-нуль буду як штик, ака.

Навколо стояла така пітьма, така зловісна тиша, що, якби не чарівна шапочка на моїй голові, я, напевно, кроку ступити не наважився б.

Проминувши смітник, пішли руслом висохлого струмка. Метрів через п'ятсот видерлися на правий берег, спустилися на дно яруги і зупинилися біля високого глиняного дувалу [16] Дувал — глиняна огорожа в кілька шарів глини. . Відчинила нам бабуся років сімдесяти, а може, й дев'яноста, схожа на знак питання — так зігнули її літа. Говорити вона майже не здужала, з беззубого рота вилітав якийсь зміїний свист. Справжня баба-яга, їй-богу. Переселилася з казки в цей таємничий дім.

— Ти дуже запізнився, верблюденя моє…

— Таксі не було, — буркнув син верблюдихи. — Усі зібралися?

— Зібралися, зібралися, верблюденя моє. Тебе ждуть.

Баба-яга завела нас у сіни, відсунула умивальник праворуч — перед нами з'явився квадратний отвір зі східцями, що вели вниз. По них ми спустилися в підземелля, долівка якого була застелена дорогими килимами. Повітря застояне, душне. Гості, які чекали Аббасова, майже всі лежали на атласних подушках, хто в майці, хто взагалі по пояс голий. Задуха, видно, змагала. Примостившись осторонь, я почав не поспішаючи вивчати кожного з них, намагаючись запам'ятати все, навіть найдрібніші прикмети, що згодом могло нам дуже пригодитися.

У дальньому кутку сидів, недбало розвалившись, дебелий здоровило з бичачою шиєю, тулубом борця. Тугі м'язи його звивалися під шкірою, мов розлючені змії. Двома пальцями він трощив горіхи та мигдаль і жменями кидав у рот. Брови його здавалися мотузком, сплетеним з волосіні, такі були чорні й густі. Після коленого слова він одсапував, мов паровоз, що випускає пару.

Праворуч від Борця сидів чоловічок з вощаним обличчям. Чи то він дуже впрів, чи намастив собі лоба олією — на ньому відбивалося світло лампочки.

Ліворуч від Борця сидів парубок років двадцяти — двадцяти п'яти з довгим конячим обличчям, на лівій щоці глибокий червоний шрам. Усе тіло вкрите татуїровкою: скручена в кільце змія, могила з хрестом, кинджал, голова жінки, написи на зразок: «Не забуду матір рідну», «Од роботи коні дохнуть»… Я охрестив його Конякою.

У протилежному кутку засів такий товстий, череватий чоловік, що я навіть упрів, уявивши, як він спускався в підземелля вузьким проходом. Дихати йому було важко, випускав він лиш якісь хрипи і свисти.

Біля самісіньких дверей навпочіпки сидів такий худющий парубійко, що я просто перелічив усі його дванадцять ребер. Тонюсінька шия, певно, не могла втримати голову, яка раз у раз безсило падала на груди.

— О-о, вчитель з'явився! — почулися в підземеллі зітхання радості й полегшення. Усі присутні схопилися на ноги і всі кланялися Аббасову, притуливши руку до серця.

Адил-підступний пройшов на почесне місце, обкладене пуховими подушками, сів. Худющий парубійко, тримаючи стулені долоні перед обличчям, прочитав коротку молитву, яку закінчив словами:

— Хай буде міліція завжди з носом, амінь!

— Аблоху акбар! — приєдналися інші.

Після цього почалося звичайне розпитування про здоров'я, життя-буття, про діла. А яке у таких-ось буття, які діла?.. Розмова торкнулася міських новин, різних чуток. Товстун, важко відсапуючись, сказав, що життя стає складніше й складніше, що міліції допомагають дружинники, представники народного контролю, і є всі підстави сподіватися, що органи доб'ються свого — до ноги винищать їхнього брата.