Джек Лондон - Твори у дванадцяти томах. Том дванадцятий

Все це так виразно показано на сторінках моєї книжки, що я мушу процитувати те місце, де Брісенден запрошує Мартіна сходити з ним у неділю ввечері на збори соціалістів. Брісенден каже Мартінові:

«Стороннім дозволяється говорити п'ять хвилин. Встанете і бовкнете своє. Скажете їм усе, що думаєте про них та їхню етику гетто. Пошпурите на них Ніцше — і хай вони вам всиплять за це. Заваріть кашу. Це піде їм на користь. Вони люблять сперечатися, та й ви не від того. Бо, бачте, мені б дуже хотілося, щоб, перш ніж я помру, ви сталп соціалістом. Це дасть вам мету в житті. І тільки це врятує вас від розчарування, що до вас прийде… Ви людина здорова, вам є для чого жити. Тільки вас треба чимсь прив'язати до життя».

Мені несила збагнути, як може містер Браун, прочитавши ці рядки, вважати Мартіна їдена соціалістом і як він міг так прикро не зрозуміти висловленої в моїй книжці ідеї.

В моїй притчі Мартін Іден зломився й загинув не через брак віри в бога, а через брак віри в людину. Навіть містер Браун погодиться, що прийти до бога можна тільки через людину. Мартін Іден зломився через те, що не дійшов навіть до людини. Він прийшов тільки до своєї особи, а до решти людства йому було байдуже.

Все лихо в тому, що в проповіді містера Брауна йшлося не про Мартіна їдена, а про Джека Лондона, і містер Браун виявив прикру необізнаність із темою. Він сказав, що Мартін Ідей — це я. Дозвольте відзначити найвразли-віше місце цієї аналогії: Мартін Іден відібрав собі життя — а я ще живий.

Чому я живий? Завдяки своїй вірі в людей, вірі, до якої Мартін Іден не зміг піднестись і якої містер Браун, очевидно, не побачив у об'єкті своєї проповіді — Джекові Лондоні. А тим часом я не приховую своєї віри ні від кого: мої книжки є в публічних бібліотеках. Містерові Брауну, перше ніж пуститись у тлумачення, слід було б їх прочитати. Дозвольте зацитувати тут моє кредо. Я виписую ці рядки зі статті «Що означає для мене життя»:

«Я дивлюся вперед і вгадую той час, коли поступ людини визначатиметься чимсь вартіснішнм і вищим, ніж її шлунок, коли людина братиметься до дії з кращих спонук, ніж сьогоденні, що є спонуками шлунка. Я й досі не втратив віри в шляхетність і досконалість людини. Я вірю, що чистий і безкорисливий дух поборе всежерущу теперішню захланність. І нарешті — я вірю в робітництво. Як сказав один француз: «На великих сходах часу ми чуємо відгомін ходи: нагору — робочих чобіт, і вниз — лакованих черевиків».

І ще одне моє кредо — цього разу з передмови до «Війни класів»:

«Він повинен зрозуміти, що соціалізм має справу з тим, що а не з тим, що мусить бути; матеріал його — звичайний порох земний, жива людина, хибка й нетривка, ница й дріб'язкова, безглузда й суперечлива аж до недоладності, і все ж водночас переткана блискітками чогось тоншого, богоподібного, рисочками відданості й некорисливості, поривами до доброти, самозречення й самопожертви, наділена суворим і грізним сумлінням, що іноді спалахує владно, жадаючи справедливості — не більше й не менше, тільки справедливості»

Джек Лондон

Глен-Елен, Каліфорнія,

4 жовтня 1910 р.

[…] Як і 90 % моїх оповідань, «Сумнів іде на користь» має в основі реальні факти, але так змінені й доповнені, що навряд чи їх можна впізнати. В житті суддя був справді законно і офіційно домовласником і платником податків з тієї вертепної околиці; і якщо той суддя ненароком упізнає себе, то нізащо в світі не буде протестувати. […]

Глен-Елен, Каліфорнія,

19 листопада 1910 р.

[…] Кумедія з «Храмом гордощів»! Цікаво, чи не тому його сприйнято неприхильно, що там ніхто нікого не вбив? Ви ж знаєте, що випробувана моя формула оповідання — це почати з трьома героями й до кінця вбити чотирьох. Може, я помилився, що не вбив нікого в «Храмі гордощів». Сама ситуація в оповіданні реальна. І оповідання реальне. Що ж бо ще я міг там сказати? Звісно, я міг би зробити більше; я міг би втопити обох у бурунах прибою або змусити їх, щоб убили один одного чи кинулись один одному в обійми. Лихо тільки, що в житті рідко буває таке. […]

Медфорд, Орегон,

17 серпня 1911 р.

[…] Просто не знаю, як сприймати Ваше щире здивування тим відкриттям, що я соціаліст. Про цей факт так багато говорилося, буквально всюди, що неможливо повірити, ніби Ви про нього не чули. У мене, напевне, книжок із вісім опубліковано про соціалізм. І решта моїх творів просякнута соціалізмом; мабуть, книжок із двадцять вісім є ще в продажу, не кажучи вже про численні соціалістичні брошури. Вісімнадцять років тому, борючись за соціалізм, я потрапив до в'язниці. Я був першим головою Студентського соціалістичного товариства. Я виступав з промовами про соціалізм перед аудиторіями з трьох — п'яти тисяч душ у всіх більших університетах Сполучених Штатів. За мій соціалізм тупоголові капіталісти бойкотували мене, занесли до чорного списку […].