Сергій Абрамов - Двоє під однією парасолькою

Природно, Дан тут же згадав учорашню розмову з Олею. Вона звідкись дізналася про листівку? Бачила листоношу? У п’ятнадцятисвічковій імлі угледіла в скриньці “щось таке, що біліло”? Та дурниці, дурниці, вона навіть номера його квартири не знала, доки Дан не підвів її до сірих дверей з картярською цифрою на косяку.

Дурна думка: а раптом вона, перш ніж на побачення заявитися, все про нього вивідала, всі таємниці?

Думка наскільки дурна, настільки безглузда. Де вивідала? У відділі кадрів главку? У правлінні ЖБК? У відділенні міліції? Нісенітниця якась. І звичайно, не забула дзвякнути на АТС, з’ясувати про телефон: коли поставлять та який номер визначать. Це вже звичайне марення, певний вид манії переслідування, якою Дан досі не страждав, не було тому прикладів. А тепер з’явилися? А тепер з’явилися. Інфернальна діва-вамп переслідує бідолашного циркача за завданням розвідки, ну, скажімо, парагвайської. Вони хочуть вивідати державний секрет рівноваги моноцикла під худою сідницею Шереметьєва Д.Ф. Жах, який жах…

Треба буде повідомити Олі про телефон, коли вона подзвонить у студію, — з вдячністю повідомити, з найнижчими уклонами і розшаркуванням: дякую, мовляв, мила благодійниця, за виявлену турботу, без вас, як тепер зрозуміло, нічого б цього не сталося…

На телефонному вузлі, як сказано у листівці, майбутніх абонентів приймають після п’ятнадцятої нуль-нуль, так що репетицію Дан не пропустить, не стане засмучувати старого Тіля, покидає свої п’ять булав, тим більше що настрій у нього відмінний. Друг Коля твердо вважав, що якість роботи прямо пропорційна настрою.

— Якщо мені добре, — казав він, — я тобі жодного звалу не зроблю, номерок так виконаю — публіка сльозами вмиється. Від щастя і захоплення. А коли на душі погано, вважай, завали підуть, почнеш “сипати” на килим.

— Щось ти рідко “сиплеш”, — зауважив Дан. — Завжди в настрої?

— Ще б пак! Як юний піонер.

— А якщо з Люською перед роботою посварився? Не буває такого?

Ущипливе запитаннячко. Люська — жінка сварлива, галаслива, що не по ній — тут же посудом кидається. А Коля сидить, стелю роздивляється, на “літаючі об’єкти” аніякісінької уваги, чекає: пожбурляє Люська посуд, заспокоїться, ще й вибачення попросить, що погарячкувала. Але, незважаючи на швидке примирення, повинна сварка на настрій впливати? Особливо коли вона сталася перед виходом на манеж. Не кам’яний же Коля, зрештою.

— Люська — актриска. Своїми зойками вона дає мені заряд бадьорості. Я її часом сам провокую: нехай пожбурляється, посуду не шкода. їй би в театр, яку-небудь там Макбетшу грати — емоцій сила-силенна. А вона зі мною вовтузиться, борщі мені варить, онучки пере. Повинна у неї бути віддушина чи ні? Ти скажи, скажи.

— Повинна.

— Отож-то. Я їй і відкриваю віддушину. А сам радію: який я благородний і працюю без звалів! Ідею вхопив?

Ідею Дан вхопив і в добрий настрій вірив свято. І віра в його роботі знаходила добре підтвердження: “сипалося” і справді менше. Але все-таки “сипав” Дан, ронив на килим булави чи кільця, бо далеко йому було до Колі — не до його сумнівного уміння “настрій підняти”, а до його таланту. Нічого дивного! Коля в цирку один-єдиний, а таких жонглерів, як Дан, — греблю гати. І всі “сиплють”, не без того.

І все ж п’ять булав нині пішли у Дана погано. Коли стежив за ними, мало рота не роззявляв від старання — іде рисунок, траєкторія польоту рівна, красива, ловити встигав.

Тіль шепотів:

— Темп, Данчику, темп, спиш на ходу.

Збільшив темп — падають булави.

— Давай чотири, — сердито сказав Тіль.

З чотирма усе гаразд. Дан збудив такий темп, замиготіли в повітрі дерев’яні, обклеєні блискітками пляшечки-кеглі, віялом стали над задертою вгору головою жонглера.

Тіль запитав:

— Ти чого на них уставився? Давно не бачив? Дивись на мене, Данчику, милуйся моєю красою й елегантністю, а булави нехай самі літають.

— А чого на тебе дивитися, Тіль? — Дан зрадів перепочинку, піймав булави, притис до грудей, загойдався взад-уперед на своїй жердині. — Естетичне задоволення — нульове.

— Як сказати, Данчику, як подивитися… — Тон у Тіля філософськи-роздумливий, немовби згадував він тих, хто дивився на нього років сто тому, захлинаючись від щастя. А може, і досі ще захлинається: кохання, як відомо, лихе. Лихе то й лихе, вважав Дан, але не люте ж, не безжалісне… А Тіль як підслухав погану нікчемну думку учня, заявив не без сарказму: — Одне тобі скажу, Данчику, з любові до тебе скажу, не приховаю. На мене подивишся: сидить благовидий літній громадянин, усміхається приємно, все у нього чисто, акуратно, пристойно — око відпочиває. А на тебе подивишся: рот роззявлений, із ніздрів пара йде, чиста тобі дракон одноколісний, руками махаєш, а все даремно.