Сергій Абрамов - Двоє під однією парасолькою

До сімнадцятої нуль-нуль залишалося ще понад годину. Отримана вранці зарплата обтяжувала кишеню, і Дан вирішив забігти в букіністичний відділ Будинку книги, де була в нього знайома дівчина, велика любителька нетлінного циркового мистецтва. Схопив таксі й поїхав.

Ідучи, згадував Олину обіцянку про Будинок книги, посміювався в думках, а тим часом жевріла в ньому малесенька надія на те, що диво не обмане, що його там чекає книга жадана, заповітна, мрія колекціонера, давно, до речі, замовлена у тієї дівчини. Ні, він не вірив у те, що наявність книги буде викликана Олиною обіцянкою, при чому тут вона? Та й не знала Оля, який раритет ловить він по букіністичних книгарнях, сказала просто так, задля жарту: чого тільки не запропонує світська розмова, яких лише куртуазних поворотів не передбачить! Немає нічого легшого, ніж обіцяти нездійсненне, те, що від тебе не залежить.

“Ох, я так мрію зустріти людину, яка в усьому мене зрозуміє!”

“Люба, повірте мені, я — чаклун! — ви зустрінете її, і дуже швидко…”

Хіба сам Дан із грайливою легкістю не уявлявся чаклуном: з ним нічого не станеться, а дамі приємно, хоча вона ні на мить Дану не вірить, розуміє, що все це — гра, і охоче грає в неї, тому що Дан їй подобається, і вона, зрештою, має надію, що він і є та сама людина, яка її “в усьому зрозуміє”. Було таке, старий ловеласе? Було, чого гріха таїти. Так там же людину дамі пророкуєш, на все життя щастя обіцяєш, а тут — книга. Хіба це масштаб?

Дівчина з Будинку книги Дану заусміхалася, підморгнула по-змовницькому і виклала на прилавок — оце радість! — червоний із позолотою томик “Сивої старовини Москви” — відмінний путівник по місту, випущений видавництвом Морозова ще аж у 1893 році. Дан багато років збирав старі путівники, а московські — особливо, любив старі карти і міські плани, а за цим морозовським виданням ганявся давно: бачив його в одному будинку і зажадав у себе мати неодмінно.

— Вчора якийсь дідусь здав, — довірливо повідомила дівчина. — Ви на стан погляньте: як новенька!

Книга і справді мала вигляд нової, наче невідомий Дану дідусь не гортав її, тримав на поличці нечитану з кінця минулого століття.

— Берете?

— Аякже! — Дан, боячись, що за ці хвилини книга зникне з прилавка, а то й геть у повітрі розчиниться, кулею помчав до каси, вручив дівчині чек, поклав у чемоданчик заповітний томик і дещо ошелешений вийшов на вулицю.

Радість безтелефонного мешканця, якому нарешті ставлять апарат, пояснювати навряд чи потрібно: вона близька і зрозуміла будь-якій людині. Але варто повірити, що радість ревного колекціонера-книжника, який придбав давно жадану книгу, анітрохи не менша. Дві радості в один день — чи не забагато для одного? Дан вважав, що не забагато, саме в раз. Час було поспішати додому, щоб гідно завершити телефонну епопею: ось-ось має прийти майстер.

Одне лише затьмарювало добрий настрій: обидві радості були напророчені Олею, середньостатистичною Кассандрою з нічного тролейбуса. Так, вона могла пообіцяти Дану телефон — просто так, із симпатії, заради красного слівця. Але ж телефон ставлять… Так, вона могла напророчити вдалий візит у Будинок книги — що їй варто, ввічливій жінці, і Дан свого бажання від неї не приховав. І знову ж таки: візит і справді вдалий.

Звичайно, ні в який “кассандризм” Дан не вірив. Згадав день п’ятирічної давнини, коли в друга Колі народилася дочка Машка, йому дали звання заслуженого артиста і по лотереї він виграв пральну машину, згодом отримавши виграш готівкою.

Ввечері того щасливого дня, сидячи за пляшкою шампанського, анітрохи не здивований подіями, Коля заявив:

— Сьогодні я став осереддям світової флуктуації.

Дан, пригадується, мало із стільця не впав. У Колиних вустах це пролунало так же дивно, як, скажімо, груба тирада в устах тендітної випускниці Смольного інституту шляхетних дівчат.

— Осереддям чого? — видавив із себе Дан.

— Тобі, старий, не збагнути. Читай словник іншомовних слів, станеш освіченим, як я.

— А все ж поясни неосвіченому.

— Флуктуація, старий, це… — тут він трохи напружив пам’ять і вимовив не спиняючись: — Це найменш вірогідне відхилення від найвірогіднішого стану.

— А простіше можеш?

— Простіше неможливо. — Він видудлив келих шампанського, презирливо подивився на Дана. Однак змилостивився: — Добре, бідолахо, слухай сюди. Найвірогідніший стан — це що? Це я в лотерею виграю карбованця, у главку мені звання затискують, як заведено, замість нього почесну грамоту сунуть, Люська дочку народжує не сьогодні, а в строк — через тиждень. Ну, припустимо, що-небудь одне все ж трапиться, скажімо, Люська народжує. Це схоже: у неї пологи ще вчора почалися. Але щоб усі три події в один день — так не буває. Проте сталося саме так. Чому, запитаєш?