Сергій Абрамов - Двоє під однією парасолькою

Чаклунка… Рідкісна у нинішній час професія. Далеке середньовіччя, час розквіту чародійства і чаклунства однак призвели до захиріння цю могутню професійну касту. Одна найсвятіша інквізиція дуже добре постаралася і досягла успіху в тому. Та от з’явилася все ж одна — з тих, що нині вимерли, пробує свою забуту могутність на звичайному радянському жонглері. Виходить? Щось не швидко…

Згадав ще: виходили з дому, проводжав він її до тролейбусної зупинки, запитав — швидше з чемності, ніж за усвідомленим бажанням — про наступну зустріч. Отримав лаконічну відповідь:

— Здзвонимося.

— Я — вам?

— Ні, я — вам.

— Я буваю у студії з десятої до другої щоденно.

— Подзвоню.

— Коли? — звичка вимагала наполегливості.

— Завтра чи позавтра.

— Шкода, що вдома немає телефону: сидів би і чекав дзвінка, нікуди б не ходив, навіть шию не мив би…

— Шию — це найголовніше… А вам що, не ставлять телефон?

— Обіцяють.

— Обіцяного три роки чекають, пам’ятаєте?

Прикинув у думках, засміявся:

— Якраз три роки і минуло.

— Значить, поставлять.

— Коли?

— Завтра чи позавтра.

Одноманітна дівчина Оля, вже вдруге за шаблоном відповідає.

— Хотів би повірити…

— А ви вірте мені. Я ж чаклунка.

Та яка, в дідька, чаклунка! Голився у ванній, дзижчав “Харковом”, аналізував від нічого робити. Хто вона — Оля? Відповідь — ніхто. Не знає він про неї анічогісінько: ні професії (якщо не вважати її чаклунства), ні адреси, ні як її по батькові, ні прізвища. Якщо за анкетою, то ні віку, ні сімейного становища, ні національності, ні приналежності до військової служби. Хоча останнє і знати ні до чого. А її вдача? Відповідь — ніяка. Не виявив вій у ній вдачі, не відкрилася вона ні в чому. Інтереси? Невідомо. Звички? Таємниця. Уподобання? Імла. Ось яєчню з’їла, та ще натякнула, що готувати може. Чаклунка — кулінар за сумісництвом на півставки. Ну, і до книжок з пієтетом ставиться — це вже приємно. А ще що? Відповідь — нічого більше. Таке собі середньостатистичне невідоме у спідниці. Середньогарненька, середньобалакуча, середньовесела, середньожвава. А може, і справді вона із середніх віків? Ідіотський каламбур, треба буде Колі його подарувати, він збирає — для усіляких застіль: а раптом удасться до місця вкинути.

Отже, середня.

Вимкнув бритву, побризкав фізіономію лосьйоном, подивився на себе в дзеркало: хлопець як хлопець, козак, орел хоробрий. Чи навпаки, не пригадати. Коля скаже:

— Таких, як ми, двоє на мільйон. Цінуй себе, старий, на дрібниці не розмінюйся.

Коля, звичайно, помре не від скромності, але в середньому— знову “в середньому”! — він має рацію: чого ти зачепився за що середню дівчину? Ну, припустимо, не він зачепився, а вона за нього: хто кому дзвонить? Гей, Дан, хоч сам перед собою не хитруй: ось якби ти мав номер її телефону, то з ранку диск накручував. А учора: тільки-но вахтер покликав, рвонув з манежу так, що мало Тіля з ніг не збив.

Щось тут є незрозуміле — і в її горезвісній “усередненості”, і в твоєму ражі. Таємниця якась. Чаклунство — то радість неуків.

Що ж, поживемо — побачимо.

Жив Дан на Жовтневій вулиці, неподалік від архітектурно-знаменитого театру, що являв у плані — з висоти, для допитливих птахів — п’ятикутну зірку. Чотирнадцятиповерхове житло Дана, навпаки, мало вигляд архітектурно-тоскний: блочна сірникова коробка з брудно-білими кишенями лоджій. Тьмяна — п’ятнадцятисвічкова, най-економніша! — лампочка-лампадка біля ліфтів, вузькуваті короткі прогони сходів з ліричними освідченнями на стінах, писаними шкільною кольоровою крейдою, третій поверх, оббиті сірим дерматином двері з цифрою 21 — “очко”, як частенько говорив Дан своїм знайомим, твердо вважаючи, що картярські поняття найнадійніші, якщо треба вбити у пам’ять номер квартири.

Поспішаючи в студію, Дан за звичкою засунув на бігу палець у круглий отвір поштової скриньки — чи немає чого? — і намацав якийсь папірець. Затримався, пошарудів ключиком, дістав листівку. Районний телефонний вузол сповіщав тов. Шереметьєва Д.Ф., тобто Дана, Данила Фроловича, — що йому дозволено установку телефону і що йому, тобто тов. Шереметьєву Д.Ф., належить зайти на вищеназваний вузол і заплатити за вищеназвану установку. І внизу — кульковою ручкою — номер його майбутнього телефону. Слів немає, який прекрасний, який зручний номер, як легко запам’ятовується!

До речі, Дану тепер будь-який номер видався б найпрекраснішим: дуже вже він зрадів. Дуже-дуже. Скільки ходив “по інстанціях” — усе надаремно: немає можливості, відповідали “інстанції”, канали перевантажені, ось побудуємо нову АТС, тоді… А коли “тоді”? Дан уже і не сподівався, а тут маєш: квітневий подарунок. Ні, братці, є справедливість на білому світі, і торжествує вона всупереч невірі тих, хто втратив надію.