Сергій Абрамов - Двоє під однією парасолькою

Що, по суті, відбувалося? Дан відчував глухе роздратування проти Олі, навіть не роздратування, а якийсь внутрішній опір тому явному почуттю симпатії, яке вона викликала до життя і яке все ще жило в ньому, — незрозуміле почуття, нічим не поясненне, не підкріплене. Але сам же аналізував — десь у мозку працювала лічильна машина: а нащо упиратися? Що вона поганого сказала? Нічого… А погляд? Видалося Дану, настороженому, як звір перед дресирувальником. Дивна річ: коли Дан потрапляв у чужу компанію, де збиралися люди, далекі від цирку, він завжди так насторожувався, наче відчував якусь неповноцінність перед усілякими там фізиками-ліриками. Потім вона, звичайно, минала, оця його неповноцінність, а спочатку… Ох, як він заздрив у такі хвилини другу Колі, який не страждав різними “інтелігентними комплексами”, упевненому і сильному Колі, чий внутрішній світ не похитнути жодними косими поглядами — фортеця, а не світ. Коля вмоститься за столом, як почне анекдотами сипати, а то схопить з п’ять тарілок зі столу і давай жонглювати, на жах хазяйки — знай, мовляв, наших! — зірве оплески, звичні для нього, як щі в буфеті, і ось уже фізики-лірики йому в рот зазирають, слухають, розвісивши вуха, як він в Америці з мільйонершами сухий мартіні, побившись об заклад, сьорбав — хто кого переп’є, а де-небудь в Австралії метав бумеранг “класно”, на заздрість аборигенам. А фізики-лірики цілими днями сидять за столами та синхрофазотронами і далі за свої розложисті вуха ні дідька не бачать.

— Я для них хто? — запитував він. — Людина з іншого світу. Чий світ кращий? Зрозуміла річ — мій. Ось я їм про те і тлумачу в силу можливості.

Годі й казати, сили у Колі — донесхочу. Дану бодай би дещицю її.

А Оля ніби підслухала думки Дана. Запитала, як пояснила недавній погляд:

— Може, ви теж чаклун?

— Це як?

— Коли ви умудрилися бібліотеку зібрати? Та ще таку багату…

Сказала — і бальзам на душу. Ні, любий Дан, псих ти ненормальний, закомплексований, час тобі путівочку в інститут імені доктора Ганушкіна вибивати — у відділення суміжних станів, де такі ж нервові пришелепи в баєвих піжамах фланірують, седуксен ковтають і боржомом запивають. Олине запитання законне і здивування цілком поясненне.

— По містах і селах підбираю. Книгарні скрізь є, а в них працюють тьоті, в яких діти цирком марять.

Посміялася. Пройшлася повз стелажі, провела кінчиками пальців по корінцях книг, немов приласкала. Обернулася:

— Хочеться мені вам приємне зробити.

Це вже цікаво.

— Що саме?

— Чи існує книга, про яку ви мрієте?

Безглузде запитання: таких книг десятки. Хоча, до речі…

— Є така.

— Зайдіть завтра у Будинок книги.

— І що буде?

— Щось неодмінно й буде.

Тепер Дан посміявся — із чемності: чесно кажучи, жарту не зрозумів, складно жартує дівчина Оля, не збагнути цього розумом бідному жонглерові.

А тим часом пора вставати, пора робити зарядку, пора відчиняти навстіж вікно, впускати у напівтемну кімнату холодний і сирий ранок. Ох-ох-ох, гріхи наші тяжкі, нехай буде проклятий той, хто вигадав слово “режим”, яке аж скрегоче залізом.

Однак підвівся, зробив, відчинив, впустив. Умився, посмажив яєчню. Що за життя: ввечері — яєчня, вранці — яєчня. Друг Коля радив:

— Одружуйся, Дан, неодмінно одружуйся, але бери дівчину з кулінарного технікуму з обіднім ухилом. І найкраще— сироту дитбудинківську. Вона на тебе молитися буде, пилинки здуватиме, а вже від’їсися…

Люська, Колина дружина, готує дуже смачно, але у неї є старенька “сталева” мама, з якою Коля перебуває “у стані війни Червоної і Білої троянди”. Так він сам каже, користуючись напівзабутими шкільними знаннями. Хоча ні він, ні “сталева” мама нічим не нагадують цю квітку. Хіба що шипами.

А яєчня — то вершина кулінарної думки Дана. Учора під час розмови він раптом спохопився:

— Ви ж з роботи. Голодні, мабуть?

Вона засміялася:

— Дуже.

— Я зараз приготую. Тільки, крім яєць, у мене нічого немає їсти…

Наче якби у нього виявилося м’ясо, то він негайно печеню чи біфштекс створить! Але Оля не ламалася.

— Мені дуже до вподоби яєчня. Смажте. Коли-небудь потім я прийду раніше і наготую різних смачних страв.

Прекрасна перспектива! Дай, грішний, любив смачні страви, та ще й натяк Олі на “потім” — він чогось та вартий?

Їли із сковорідки — гарячу, що потріскувала, плювалася жовтим маслом, дзвінко хрумкали редискою — ще пустотілою, весняною, привезеною на московські ринки вусанями з півдня, запивали “Мукузані”, що трошки підкисло, виявленому в холодильнику, хоча за всіма відомими Дану світськими правилами червоне вино аж ніяк не пасувало до їхньої нехитрої їжі. Та й яка різниця — пасувало чи ні? — якщо їсти хотілося неймовірно всупереч здоровому глузду. Ну з Олею все зрозуміло, вона щойно з роботи, обідала давно, а Дан усього за годину до побачення залишив затишну їдальню неподалік від циркового главку, де, здається, від’ївся за весь день своєї біганини. А може, почуття голоду — річ заразна? Чи чаклунка Оля здатна випускати невідомі науці флюїди, які змушують Дана відчувати те ж, що й вона, хотіти того ж, що й вона?