Сергій Абрамов - Двоє під однією парасолькою

Він усміхнувся: ось вона — інерція книжкових знань. Це ж і є Східний фронт — для них, звичайно. Чи, вірніше, був. Отакий він мав вигляд, напевне, восени сорок другого року. Холодно, мрячить дощ, непрохідна дорога, сирість, ліс, болота. Взвод карателів іде на чергову “операцію” у найближче село. Всього другий рік війни, вони ще самовпевнені, тільки квапляться. Офіцери покрикують, підхльостуючи солдатів, що й без того надриваються в болоті. Ясно: бояться партизанів.

Нічого собі партизани, внутрішньо усміхнувся Димка. Три дробовики, якщо двостволку вважати за два, та один карабін — єдина путня зброя. Зате у цих чотирьох стволів при всій слабкості їх вогневої міці є одна перевага — ефект раптовості.

І раптом Димка жахнувся з буденності цієї, по суті, страшної думки. Яка, до біса, вогнева міць? Вони фізики, вчені, а не вояки. Вони сюди працювати приїхали, а не стріляти. В людей стріляти, в таких же, як він, із плоті і крові, як Олег, як Старков, як їхні сільські знайомі. Димка навіть уявити собі не міг, що доведеться — тепер чи через десять хвилин! — скинути рушницю, холоднокровно прицілитися, піймавши на мушку чорний мундир на дорозі, натиснути на спусковий гачок… Чи зуміє він це зробити: адже не навчили. У тирі стріляти по мішені із кілечками— вчили. А в людей — ні. І ненавидіти не вчили. І ніхто пальцем не тикав: ось, мовляв, ворог, убий його. Просто ворога не було. Живого… А в підручнику історії натхнення небагато: така-то дата, така-то битва — вивчити і скласти.

Димка любив дивитися фільми про війну. Він умів красиво поговорити про метод “ретроспективи” у військовій темі, про режисерські знахідки, про використання хроніки в сюжетній канві. Але в сутності він залишався тим же самим хлопчиком з Можайки, який бігав у “Призыв” на денні сеанси фільмів “про війну”. Так же переживав у душі за героя. Так же рвався за ним у багнетну атаку. Так же півголосом співав з ним за дощаним столом у землянці.

Усі покоління хлопчаків колись грали “в війну”. А потім гра розпочиналася “всерйоз”, і вчорашні хлопчики йшли на фронт громадянської, фінської, Великої Вітчизняної. А потім — хто повернувся — ті вже дивилися на своїх хлопчиків, які повторювали їхнє дитинство, і думали: не дай боже їм пережити те, що випало на нашу долю…

Димчиному поколінню пощастило. Ось він — “типовий представник радянської молоді” — успішно закінчив школу, тягнув лямку в університеті, подумує про аспірантуру. Війна залишилася для нього тільки грою.

Втім, не дограв він у неї, не закінчив: або мати покликала з вікна чи шкільний дзвоник пролунав. Тільки залишилася живою в ньому дитяча пристрасть до зброї всіх систем: бах-бах, Димка, я в тебе влучив, падай, цур, не гра!..

Так ось вона, “цур, не гра”, Димка. Все як у розкладі: ось ворог, ось свої — дій, хлопче.

А як діяти, коли цієї зими подорожував по НДР, був у Берліні, в Дрездені, в Ростоку, пив пиво з чудовими хлопцями з фізфаку Берлінського університету, співав “Катюшу” і “Лівий марш”, і ніхто не згадував про війну, про те, що, можливо, Димчин батько воював проти батьків цих чудових хлопців з фізфаку, — нікому до цього не було діла.

А тепер є діло, Димко? Раптом один з цих чорномундирників — батько кого-небудь з тих німецьких хлопців? Ти зможеш у нього вистрілити, вбити його?

Та немає ж такої проблеми, немає: це тільки стик часів, а не сам час, це ілюзія реальності, а не живе життя. Ой, Димко, не крути хоч сам з собою: це саме реальність, хоча й вчорашня. Це вороги, Димко, про яких ти знаєш із книжок та фільмів. Це війна, Димко, яка все-таки дістала і тебе.

І ти стрілятимеш, бо за сім кілометрів звідси — люди, які не підозрюють, що в їхній край повернулася війна. Ти стрілятимеш заради них, Димко, зрозумів?

Він зрозумів. Він підвівся і пішов назустріч Старкову із хлопцями. Він був упевнений, що зуміє вистрілити — першим, якщо знадобиться. А там, як каже шановний шеф: всі кулі повз нас!

— Ну, як там? — запитав його Старков.

— Як і раніше, — сказав Димка. — Де рушничка?

— Тримай, — Олег простягнув йому двостволку і сумку з патронами.

Димка діловито відкинув стволи, загнав у них патрони.

— Треба попередити колгоспників, — сказав він. — Піти повинен Раф.

І Старков здивувався, здивувався навіть не з того, що для Димки ніякої проблеми не існувало (піде Раф, і край), а з того, як це було сказано: сухо, коротко — обговоренню не підлягає.

І навіть Раф не став за своєю звичкою заперечувати й огинатися, запитав тільки: