Сергій Абрамов - Двоє під однією парасолькою

— А що я їм скажу? Вони ж не повірять…

— А ти скажи так, щоб повірили, — пояснив Димка. — І нехай підготуються до нападу: мало що… — Він все ж не впорався з роллю командира, запитально подивився на Старкова: чи те я кажу?

І Старков кивнув стверджувально, додавши:

— Сюди нікого з собою не веди. Думаю, допомоги не знадобиться: бою не буде. А сам залишишся у селі: простежиш за підготовкою до оборони, і без паніки.

— Навіщо? — запротестував Раф. — Поясню їм усе і повернуся.

— Ти знаєш слово “наказ”? — запитав Старков. — Так ось, це наказ. І запам’ятай: ми на війні. Адже навіть у мирний час накази не обговорюються. Іди. І будь обережним. Обійдеш їх з півночі. На дорогу навіть носа не висовуй. І пам’ятай: усі кулі повз нас.

Раф невдоволено — може, підкреслено, надто підкреслено, — знизав плечима, підняв комірець куртки, пішов зсутулившись, спочатку повільно, потім обернувся, усміхнувся несподівано і кинув пустотливо:

— Попереджу і повернуся. Привіт! — І, не чекаючи на репліки у відповідь, рвонув у кущі, тільки бризки посипалися.

Старков теж усміхнувся: ну що робити, повернеться, звичайно, не може не повернутися, хоча він зміст слова “наказ” до пуття не знає, йому не наказували — просили, вимагали, пропонували, а залізне “треба” йому цілком замінювали вільні “можливо” і “непогано б”.

Ось чому Старков усе-таки всміхнувся — не до виховання, немає часу, — стенув плечима і сказав Димці:

— Доведеться тобі ще раз зайнятися акробатикою. Димка кивнув, віддав Олегові рушницю, поліз на дерево.

— Все ще вовтузяться, — сказав він. — Сучків наносили — вагон. А машина буксує.

Натужне ревіння мотора то вибухало, то стихало. До них долетіли уривки невиразних команд, вигуків і лайки.

— Мерщій до дороги, — наказав Старков. — І без галасу!

Вони добралися до невеликого пагорба неподалік від того місця, де лісовий путівець повертав до річки, пробирався крізь кущі ліщини і, вирвавшись на польовий простір, біг до села. Звідси було добре видно, як усе ще смикався в болоті пом’ятий грузовик з промоклим брезентовим верхом і як довкола нього тривала все та ж солдатська метушня. Мабуть, скоро витягнуть, подумав Старков, і до села доберуться хоча й пізніше Рафа, але все ж швидше, ніж той зуміє пояснити колгоспникам про небезпеку. Ті навіть повірити йому не встигнуть. Почнуть хмикати, посміюватися, хитати головами, будуть із жалем дивитися на хлопчину і радити йому приберегти свої жарти до першого квітня. Та що міркувати: добре, коли для колгоспників вся ця історія залишилася б зухвалим жартом фізика, який навіть і гадки не мав про такі наслідки свого “епохального досвіду”.

Старков ліг на мокру траву, махнув рукою хлопцям: лягай, мовляв, теж, — розсунув гілки ліщини, виставив синюватий ствол карабіна.

“Ось і повернулася до тебе війна, — гірко подумав він, — не залишає вона тебе: ні у спогадах, ні наяву. Спогади звичні: ними можна грати, як дитячими кубиками, складати пірамідки, а набридне — розсипати. А дійсність вже гірше. Це несподівано і тому небезпечно. Боїшся, Старков? Ні, звичайно. Хоча їх і в чотири рази більше за нас. Немає у мене до них жалю, до цих повернених часом фріців, як і понад тридцять років тому теж не було. Тепер у нас сорок другий надворі — запам’ятай. Фашисти ідуть до Волги. На Північному Кавказі — бої. Ленінград в облозі. Вітчизна в небезпеці, Старков! Ти пам’ятаєш цю фразу? Пригадай її як слід, перевари в собі. У небезпеці, зрозумів, політрук?”

— Слухати мою команду, — пошепки наказав він. — Не стріляти без наказу. Лежати мовчки… Поки…

Він боявся, що хлопці почнуть стріляти раніше ніж треба. Знав, що їм все одно доведеться стріляти — як же бути інакше? — і все ж намагався відтягнути цей момент. Не тому, що побоювався похибок. І в мужності їхній не сумнівався. Адже в роки війни такі ж хлопчики і стріляли, і йшли в атаку, і стояли на смерть, коли вимагалося. Але Старкову здавалося, що його хлопці все ще по-справжньому не усвідомлювали реальність поверненого Часом минулого. В їхній готовності до бою був якийсь елемент гри, чи, точніше, лабораторного експерименту. Мабуть, їм думалося, що стріляти доведеться хоча і в живих, але все ж не “справжніх” людей, — ті вже давно зітліли, і навіть кісток їхніх не збереш у цих лісових болотах. А Старков знав, що з цим відрізком поверненого воєнного часу повернулися і його будні, тягарі, кров і смерть. І якщо ці живі, по-справжньому живі гітлерівці прорвуться до села, будуть і стрілянина, і різня, і мертві діти, і повішені старики. Не про такий експеримент він думав, тому і боявся за своїх хлопчаків, які не пережили війни.