Сергій Абрамов - Двоє під однією парасолькою

Він підтягнув карабін до плеча, притисся щокою до його мокрого приклада, піймав на мушку переднє колесо, що важко оберталося по глині, машини, яку витягували з болота, натис на гачок. Карабін гримнув несподівано сильно у розшаруділій тиші дощу. Грузовик різко повело на середину дороги, він уліз колісьми в наїжджені колії, смикнувся вперед і завмер, заглух, шофер, мабуть, вимкнув запалювання.

“Ось і все, — байдуже і буденно подумав Старков. — Війну оголошено…”

Раф вдало вибрався з лісу, обминувши дорогу, побіг навпростець через конюшинове поле: дідько з нею, з конюшиною, зате шлях скорочувався кілометрів на півтора. Деякий час Раф чув ревіння грузовика у лісі, потім звук зник: чи то мотор заглух, чи то він від’їхав досить далеко від “театру воєнних дій”.

Зрештою, як інакше можна назвати сьогоднішню пригоду? Раф пошукав терміни: міні-війна, операція “Час”. Або фізики жартують.

Добрі жарти, якщо тебе підстрелять, мов зайця. Всупереч припущенню Старкова Раф, хоча й підшукував підхожі терміни для “лабораторного експерименту”, все ж ні на мить не сумнівався у небезпечності ситуації: палаючий сірник все одно підірве бак з бензином, навіть коли той прибув із минулого. Звичайно, найкраще було б затаїтися, піти в ліс, не робити дурниць і не викликати вогонь на себе. Раф не вірив у надприродне. Він вірив у закони фізики. І ще — у власну логіку. А вона йому підказувала, що “гостей з минулого” тримає тут часове поле і за його межами вони не зможуть існувати. Зникнуть, повернуться у свій сорок перший чи який там рік. Природно, певний ризик існував: можуть і не повернутися. Отоді і належало щось робити. Але можливість “неповернення”, на думку Рафа, становила не більше як п’ять-шість відсотків.

Однак із Старковим не посперечаєшся: він уперся на своєму і не відступить, доки сам не переконається в помилці. Ну що ж, нехай переконається. Надамо йому таку можливість. Тим більше, що колгоспників і справді треба попередити: навіть п’ять відсотків імовірності можуть принести біду.

Звичайно, можна було б зразу вимкнути поле і тим самим перевірити надійність залізної логіки Рафа. Але тут він розумів і Старкова: п’ять відсотків могли перетворитися і на сто. Якщо “гості” не зникнуть, їх потім не повернеш жодними силами: спробуй налагодь генератор так, щоб часове поле збіглося саме з тим часом, який володарює тепер у зоні екранів. Ні, спокійніше почекати, доки один із цих екранів втратить настройку і перегорить, а тоді зникне і поле. Раф гадав, що станеться це незабаром. І, можливо, його місія навіть не знадобиться, і він до кінця строку практики ходитиме у колгоспників у ролі Іванушки-дурника.

Втім, роль ця не дуже хвилювала Рафа: дурник то й дурник. Важливіше, щоб “дурникові” все-таки повірили, хоча б наполовину. Чи навіть на третину. Щоб нікого не застали зненацька ці бісові п’ять відсотків.

Раф навіть пощулився від думки, що “пришельці” можуть добратися до села. Дурна думка, нелогічна, але страшнувата. Він відігнав її, відмахнувся, почав міркувати, як переконати голову озброїти людей. Причому озброїти, не розкриваючи справжньої причини небезпеки.

Тут він осікся: а чому, власне, не розкриваючи? Пошириться безглузда чутка? Ну, безглузда чи ні, а чутка пошириться все одно. Зрештою колгоспники мають знати правду про експеримент та його наслідки. Але, можливо, не одразу, не тепер. Правду має знати голова, чоловік розумний, який воював разом із Старковим і краще за інших поінформований про його наукову роботу в тутешніх лісах. До того ж його слухаються і йому вірять, і такий господар округи, напевне, придумає що-небудь надійне, щоб попередити людей про загрозливу небезпеку. Ще краще допомогли б постріли — автоматні, у гітлерівців “шмайсери”, а не дробовики, але на семикілометровій віддалі їх не почуєш.

Раф нарешті вибрався на дорогу, важко побіг, ковзаючи на липкій глині, звернув по траві до будинку голови: добре, що той жив тут, а не в центральній садибі. І добре, що сьогодні неділя, а отже, він удома, а не в полі чи на фермі. Повинен бути вдома.

Раф не помилився: голова був удома. Він сидів у кімнаті під старомодним фікусом і дивився телевізор. Сімейство голови, яке складається з двох близнюків десяти років, дружини і тещі, сиділо трохи осторонь від фікуса і теж дивилося передачу. Телевізор був новий, недавно куплений у кредит, він виблискував коричневим лаком і нікельованими ручками, і голові було явно начхати на те, що показували: важливий факт, а не зміст. А показували металургійний завод. На екрані лився розплавлений метал, гримів прокатний стан і снували робітники з мужніми обличчями. Голова був дуже захоплений передачею і не зразу помітив Рафа, який зупинився на порозі. А коли помітив, сказав привітно: