Сергій Абрамов - Двоє під однією парасолькою

Він усе ще дивувався, коли Димка, буквально скотившися вниз, доповів, задихаючись:

— Дві машини. Одна вантажна, фургон: вона-то й сіла. Інша — маленька, газик, по-моєму. Довкола — чоловік тридцять. Підкопують землю і жердини під колеса кладуть. Тільки… — він зам’явся.

— Що тільки? — Старков подався до нього.

— Тільки одягнені вони якось дивно. Маскарад не маскарад…

— Форма?

Димка кивнув.

— Чорна. Як у есесівців. Може, і насправді кіно знімають.

— Може, й знімають… — протягнув Старков, замовк, про щось зосереджено думаючи, повільно запалив.

Мовчали і хлопці, чекали рішення, знали, що воно буде: коли Старков так мовчав, значить, чекай неприємностей — перевірено за чотири місяці.

— Ось що, хлопці, — сказав Старков. — Може, я — старий осел, тоді все гаразд, а якщо ні, то справи погані: влипли ми з вами в історію. Зараз швидко йдемо додому, забираємо Рафа і будемо вирішувати.

— Що вирішувати? — мало не закричав Олег.

Старков зморщився:

— Я ж ясно сказав: тихо! А вирішувати будемо, що робити в ситуації, яка склалася.

— В якій ситуації?

— Дай боже, щоб я помилився, але, здається, наш вдалий дослід отримав несподіване продовження. По-моєму, ця машина і ці люди в маскарадних костюмах — гості з минулого. Пам’ятаєш нашу суперечку, Олежко?

Олег здригнувся: нісенітниця, маяччя, не може цього бути! Минуле необоротне. Неможливо прокрутити кінострічку Часу назад і ще раз переглянути кадри учорашньої хроніки. Теорія Старкова правильна — безсумнівно! Але людська психіка — навіть психіка без п’яти хвилин вченого! — безсила повірити в її практичне втілення. Адже існує ще десь межа реального? А за нею — порожнеча, нуль у ступені, нескінченність, бабусині казки чи звичайна фантастика.

Олег обірвав себе: міркує, як ледачі пліткарки на лавочці біля під’їзду. Та ж логіка: цього не може бути, тому що не може бути ніколи. Немає такої формули! Все може бути, коли це “все” — наука, а не містика. А де тоді кордон між наукою і містикою? Те, що піддається науковому поясненню, — наука. Зручне становище… А якщо воно пояснить яке-небудь містичне явище? Мовляв, так і так: наукове обгрунтування, графіки і таблички, точний експеримент і — ніякої містики. Таке буває? Ще й як буває! Усі сьогоднішні досягнення цивілізації колись здалися б містикою навіть найосвіченішій людині. Електрична лампочка? Єресь, фокуси! Штучне серце? На вогнище єретика лікаря! Та що там далеко шукати приклади: часове поле Старкова — теж, по суті, містика. Чи так: було містикою до цього дня. А тепер воно діє цілком реально. Ось який подарунок принесло — беріть, радійте. А з чого радіти? З гостей з минулого? Та вони не знають, що потрапили в майбутнє. Та й якби дізналися — не повірили б. А гості, судячи з усього агресивні. Вони існують тридцять з лишком років тому’ вішають, стріляють, підпалюють. Вони ще не знають, що їх чекає завтра: для них — завтра, для нас — учора. Вони ще впевнені у своїй непереможності. Вони ще почуваються господарями на нашій землі. Вони ще живуть — ці надлюди з підручника новітньої історії.

— Цікаво, з якого вони року? — раптом запитав Димка.

— Чи не все одно? — відгукнувся Олег. — Сорок перший тире сорок четвертий.

— Якраз не все одно. У сорок першому вони наступали, а в сорок четвертому драпали. Є різниця?

У розмову втрутився Старков, який досі мовчав.

— Різниця є, звичайно, але для нас вона не принципова. Рік, напевне, сорок другий — я тоді партизанив у цих лісах. А карателі, можливо, ті ж самі, що й тоді підпалювали і вішали. Головне, що це вороги, хлопчики. І ми їм — вороги. І начхати їм, що ви всі ще не народилися. Потрапиш їм на очі — пристрілять без жалю.

— Так що ж нам — ховатися і тремтіти від страху? — Олег запитав це з усмішкою, але і Старков, і Димка знали його “усмішечки”. Це вірна ознака того, що Олег повільно розлючувався.

І Старков сказав спокійно:

— Ховатися — так. А тремтіти від страху, ясна річ, не будемо. У нас три рушниці проти тридцяти автоматів. Співвідношення один до десяти. А що таке дробовик проти “шмайсера”? Уловлюєш?

— Не уловлюю, — зле відрізав Олег. — І з трьома рушницями дещо можна зробити. Та й від заряду дробу в очі не буде їм добра.

— Якщо влучиш, — додав Старков. — А Димка не влучить, і Раф теж. А в мене досвід є, вибачте за нескромність. І тому ви будете підкорятися мені беззаперечно і точно. Отоді три рушниці зможуть принести користь. Зрозуміло?

Зрозуміло? Звичайно, зрозуміло, що ж тут незрозумілого. І неможливо було не підкоритися цьому командирському тону, цій досі не відомій їм волі і силі людини, яка вміла весело жартувати і сміятися, вміла співати гарних пісень і знала повадки птахів і звірів, любила читати вголос Пастернака і Блока і створювала “божевільні” теорії. Але, виявляється, вона вміла ще бути суворою і сильною, вміла наказувати і змушувала слухатися. Одне слово, був фізик Старков. І не його провина, що він знову перетворився на партизанського комісара Старкова.