Сергій Абрамов - Двоє під однією парасолькою

— Чому? — поцікавився Старков.

— Сторожка на місці. Порожні пляшки — теж. Ми йдемо в сільпо саме сьогодні, а не вчора і не завтра. Ліс не змінився: ті ж дерева, та ж осінь. І дощ ллє той же, що й до досліду. Логічно?

— Ні, звичайно. Наприклад, сторожка була тут і вчора, і рік тому. І осінь почалася не сьогодні. І дощ уже який день поливає. І в минулому році, либонь, поливав. І років десять тому. А те, що ми йдемо в сільпо сьогодні, так це — ілюзія. Для нас — сьогодні, а насправді — позавчора. Логічно, філософе?

— Але щось повинно було б змінитися, — не вгавав Олег.

— Що саме?

— Не знаю. Ваша теорія, до речі, теж нічого тут не пояснює, — позловтішався він.

— Моя теорія, — напутливо сказав Старков, — говорить таке: часове поле не міняє справжнє, тут ти маєш рацію. Але воно може принести з собою якісь елементи свого часу, очевидно, минулого. Які елементи — цього я не знаю. Взагалі в моїй теорії стільки білих плям, що її швидше можна назвати гіпотезою. — Старков поскромничав, але не втримався, додав: — Щоправда, гіпотезою, підтвердженою експериментом.

Вони звернули в ліс, продерлися крізь кущі ліщини, вибралися на вузький лісовий путівець — ним учора Олег добирався додому, — мокрі з ніг до голови: під час дощу з хащів чагарника сухим не вилізеш. Олег струснувся по-собачому, вилаявся крізь зуби: клята погода, клятий ліс, — і раптом прислухався.

— Де це?

Десь зовсім поряд, може, метрів за триста, надсадно заревів грузовик. Це був саме грузовик: Олег добре розумівся на машинах! — і двигун ревів тому, що не в змозі був витягнути важку машину з липкої дорожньої багнюки.

— Сіли, — констатував Олег. — Цікаво, хто це?

— Ходімо подивимося, — запропонував Димка. — Все одно по дорозі.

Вони йшли, хлюпаючи гумовими чобітьми по калюжах, Димка гримотів склотарою в рюкзаку, щось приглушено насвистуючи. Старков і Олег вели нескінченну теоретичну суперечку про проблеми зворотного часу. Димку суперечка не цікавила, він чув її багато разів, хіба що, може, в інших варіантах, але суть не мінялася.

“Псих Олег, — незлобиво роздумував Димка. — Ну навіщо він лізе у цю трясовину? Старков його слухає, чекає, коли він почне захлинатися, підтягне до берега і знову відпускає: побулькай, мовляв, хлопчику. У Старкова це зветься “тренінг мислення”. Судячи з усього, я до цього тренінгу абсолютно нездатний…”

Він ішов попереду — Олег і Старков відстали кроків на десять, — і, може, саме тому він перший почув голоси людей з машини, що застряла. Машина час від часу надсадно ревла, потім шофер вимкнув запалювання, і зависла тиша, в яку і прохопилися фрази, чомусь не російські, а німецькі. Говорили не як викладачка німецької у Димчиній школі, а чисто, навіть грасируючи.

— Ворушися, тварюко! — як зрозумів Димка, кричав один надсадно і хрипло, і тут же тоненько відповідав другий:

— Я послав трьох по хмиз, гер оберштурмфюрер. Чуєте — уже працюють. За п’ять — десять хвилин виберемося.

Дроворубова сокира лунала у лісі, зовсім як у знайомому вірші.

— Що за комедія? — обернувся Димка до Старкова. — Кінозйомка, чи що?

Старков не відповів. Він відсторонив рукою Димку, приклав палець до губів: мовчіть, мовляв! — пройшов уперед до повороту, зупинився, прислуховуючись.

Двигун знову загурчав, і той же баритон сказав суворо:

— Не муч машину, бовдуре. Його величність гнівається і цілком може заліпити тобі кілька діб карцера. Ганс з хлопцями принесуть хмизу, і ми виліземо з цього російського болота.

Олег і Димка здивовано дивилися на обличчя Старкова, що враз зблідло: злякався він, чи що?

— Що вони говорять? — запитав Олег. Німецької він не знав.

— Тихо! — півголосом наказав Старков, і було в цьому наказі щось незнайоме, чуже: пропав Старков-веселун, Старков-жартівник і безтурботник, з’явився інший — владний і твердий. — Тихо! — повторив він. — Назад у ліс!

Вони пішли за ним, підкорилися — не розуміючи, мовчки перезираючись, продираючись крізь мокрий чагарник, зупинилися біля крислатої високої берези, яка ще не втратила жовтого листя.

— Ану, давай нагору! — наказав Димці Старков.

І Димка — сам собі дивувався! — не питаючи зайве, схопився за нижню гілку, підтягнувся крізь потоки дощу з дерева, спритно поліз угору.

— Подивися, хто це, — сказав йому Старков, — уважно подивися і швидко спускайся. — Він повернувся до Олега і пояснив: — Береза висока. З неї всю дорогу видно: сам перевіряв…

Димка, який добрався уже майже до верхівки, скрикнув: здивувався не здивувався, наче зойкнув. А Олег подумав, що Старков щось приховує,— знає, а говорити не хоче. Ну, що він думав побачити з берези? Машину, що застрягла? То навіщо така таємничість? Вийди на дорогу і подивися… По-німецькому вони розмовляють? Ну то й що? Може, і справді кінозйомка. На натурі, як це у них називається.