Сергій Абрамов - Двоє під однією парасолькою

Закінчив думати, тому що змерз.

Можливо, якби вода не була такою холодною, Олександр Павлович думав не так категорично, не так різко, але тортури не сприяють діалектичному мисленню, а холодний душ для Олександра Павловича був саме тортурами, і що найобразливіше — щоденними і добровільними. Олександр Павлович на все йшов, щоб його безумовно здоровий дух перебував усе-таки в здоровому тілі, а тридцять вісім — не вісімнадцять, здоров’я доводиться підтримувати штучно…

Розтирався, поки не почервонів, ожив. Одягся, вмостив “портсигар” у внутрішню кишеню піджака, вийшов з дому і поїхав снідати плюс обідати до ресторану “Берлін”, де в Олександра Павловича з давніх-давен був знайомий метрдотель. А рівно о вісімнадцятій нуль-нуль загальмував машину біля інститутського парадного під’їзду.

Як не дивно, Валерію довелося чекати. Вона запізнилася хвилин на десять, вибігла змилена, сіла в машину, важко дихає.

— За тобою погоня? — обережно поцікавився Олександр Павлович.

Валерія крутнула водійське дзеркальце до себе, якусь мить вивчала своє зображення.

— Ну й вигляд… — Вона повернула дзеркальце на місце. — Ні, від погоні я відірвалась.

— Що не поділили?

— Передзахист у моєї дівчинки був. Тема складна, вона в ній плаває, а шеф як звір…

Олександр Павлович відразу ж записав невідомого шефа Валерії до своїх однодумців. Запитав:

— А може, він має рацію?

Валерія подивилася на Олександра Павловича, як на божевільного.

— Хто? Шеф? Він деспот і рутинер, — полюбляла, дуже полюбляла Валерія “припечатувати” противників, чіпляти їм ярлики, як у магазині, щоб, боронь боже, не переплутати, — а дівчинка здібна, повинна захиститися.

Олександр Павлович тим часом поцікавився:

— А ми що, отак і будемо стояти?

— Стояти? — Валерія глянула у віконце і засміялась. — І справді. Їдьмо, Сашко, їдьмо, тут мої студенти ходять, дивляться…

— Соромно, — не гаючись, погодився Олександр Павлович. Він, як вже відзначалось, не любив сперечатися з жінками. Тим паче тепер, коли в нього був План. Саме так: з великої літери… А куди ми поїдемо?

— Додому. Я маю опорядитися після такого бою.

Цей варіант дуже влаштовував Олександра Павловича: вперше випробувати “портсигар” варто в звичній для досліджувальної людини обстановці, в звичному оточенні. Досліджуваною людиною була Валерія. Вірніше: повинна була стати, якщо вийде…

Олександр Павлович вів машину і бурчав для годиться:

— Бій, битва, бойовище… Не життя, а бійка якась… А хочеться спокою, тиші, миру…

— Спокій нам тільки сниться, — неуважно сказала Валерія.

Вона дивилася у вікно, думала про щось своє і Олександра Павловича слухала впівуха.

— Банально, — раптово відреагував Олександр Павлович.

— Зате правильно… Слухай, Сашко, помовч трохи, дай мені отямитися.

— Ти ще там? — Він мав на увазі передзахист, так, здається, назвала Валерія.

Усміхнулася:

— Я ще там. Не все сказала…

— Ну доказуй, — погодився Олександр Павлович. — Можеш голосно. Вважай мене шефом — деспотом і рутинером.

— Ти не деспот, — вона легенько, кінчиками пальців, торкнулася його щоки. — Ти добрий і тактовний. Ти у всьому зі мною погоджуєшся: тобі так зручніше. Ти не прагнеш мене переробити…

— А всі прагнуть?

— Не всі, але багато хто. Ось шеф, наприклад.

— Який негідник! А ти, природно, не піддаєшся?

— Природно.

— А якщо і я почну тебе переробляти?

Сказав наче жартома, а пролунало серйозно. І відповіла Валерія серйозно:

— Піду я, Сашко… — Вона відвернулася, дивилася вперед. Попереду йшла “Волга”, на її задньому склі хиталася зелена долоня з жовтим написом по-англійському: “Увага!” — Тільки ти не почнеш. Тобі цього не треба. І ліньки.

— Хтозна…

— Знаю, знаю… — І замовкла, навіть очі заплющила. Втомилася, певне, дуже.

“Тяжко вам бої даються, — думав Олександр Павлович. — Ось вже й справді не жіноча це справа… Воїни… А гойдати науку з боку на бік — жіноча?.. Чи багато ота дівчина науці винна? Та нічого не винна! Ось наука їй винна. Як пологи, скажімо, полегшити, цілком знеболити. Щоб народжувала вона з десяток хлопців. Воїнів… — посміхнувся подумки: на сьогоднішній день “десяток” — кількість нереальна; двоє — і це вже забагато вважається. Натякнути зараз Валерії про другу дитину — вб’є. І зовсім не тому, що сама: якби був чоловік — його вбила б…

— Наталка вдома? — запитав Олександр Павлович, коли у ліфті піднімались.

— Вдома… — Валерія глянула на годинника. — Уроки закінчує.