Сергій Абрамов - Двоє під однією парасолькою

Вже в машині він запитав Валерію:

— Вона в тебе вундеркінд?

— Звичайна дитина. А що тебе здивувало?

— Я вражений. Все сама й сама…

— Не все, — засміялася Валерія. — Дзвінок, бачиш, не може.

— Кого ти з неї робиш? — серйозно поцікавився Олександр Павлович.

— Людину, любий Сашуню, людину.

— Себе?

— А чим погана?

Кинув жартома:

— Погано до мене ставишся.

Підтримала жарт:

— Як заслужив…

Він вів машину і палив сигарету — ту, що залишилась від фокуса. Він знав, що не заслуговує на добре ставлення. Але звідки про це знала Валерія?

Олександр Павлович сидів у своїй гардеробній в цирку і дивився у вікно. Вересень вже настав. Ще зелене, але вже трохи жовте дерево — ясень, здається, — шелестіло під по-літньому теплим вітром, що часом залітав ненадовго до гардеробної Олександра Павловича. Десь унизу утробно ревли ведмеді.

До прем’єри, до відкриття сезону, залишалося десять днів.

Олександр Павлович приїхав до цирку відразу ж після своєї відпустки, і так вже сталося, що один з перших. Можна було, не рахуючись із звичним обмеженим репетиційним часом, прогнати атракціон, навіть можна було зробити це вдень, а не вночі — в звичний для ілюзіоністів час, — тому що в цирку майже ніхто не з’являвся і не варто боятися цікавих. Але дуже не хотілося працювати…

Олександр Павлович вивчав ясеня і згадував вчорашню нічну розмову з Валерією. Він сам на неї напросився, розв’язав її, коли вже за північ під’їхали до її під’їзду і сиділи в темній машині. Олександр Павлович не поспішаючи палив, струшуючи попіл за вікно.

— Як тобі люди? — запитав він.

Вони гуляли в його компанії, а вірніше, навіть не в його — в компанії його приятеля-сценариста, щось пили, чимось, природно, закусували, про щось говорили, — вже й не згадати про що, а як списи ламали!..

— Люди? — Олександр Павлович не бачив Валерії,але по голосу відчув, що вона посміхнулась. — Там була лише одна людина. Твій приятель. Він, я зрозуміла, розумний. А решта — базіки й нероби.

— Ти ж їх не знаєш. — Він раптом відчув образу за цих людей, до яких, якщо чесно, нічого не відчував, окрім банальної житейської цікавості. Двоє—троє акторів, не раз бачених ним у кіно, два — три письменницьких прізвища — з тих, що завжди чути, і ще п’ятеро невідомих…

— Сашко, любий, їх і не треба знати, їх досить послухати… Ти ж сам так думаєш, тільки чомусь ображаєшся.

— Я так не думаю. Я не вмію робити висновки після першої зустрічі. Зрештою, і про мене, і про тебе хтось міг би так подумати.

— Про тебе — так, ти говорив мов заведений. А про мене — ні, я весь вечір промовчала. Про мене швидше вирішили, що я дурна, темна інженерша, до їх рівня не дотягую.

— А ти дотягуєш?

— Сашко, не злись, не треба… Пам’ятаєш анекдот про солдата, який поєднав простір і час? Ну пам’ятаєш: він копав канаву від паркана до обіду?.. Ми вимірюємо наші рівні — я маю на увазі себе і тих людей — в різних одиницях, в різних координатах. Даремно порівнювати.

— І чиї ж координати кращі?

— Та нічиї не кращі. Вони просто різні, розумієш, різні. Є простір Євкліда і є, наприклад, простір Римана, і нерозумно з’ясовувати, який з них кращий.

— У Римана, пам’ятаю з фізики, складніше…

— Справа не в складності: для кожного простору свої закони, свої завдання, свої відповіді в підручнику.

— Цікаво, з якого ж це я простору?

Валерія засміялась.

— Тобі цікаво? Ти з нашого простору, з земного, із звичного, — потяглася до нього, обняла, голову на плече поклала.

Олександр Павлович відсунувся: палити йому було незручно. А розмова чомусь дратувала.

— Я такий же, як вони, Леро, я базіка і нероба, і мій рівень чудово лягає в їхні координати. Що ти в мені знайшла?

Вона різко відсторонилася, чомусь надто різко, немов він зачепив щось болюче.

— Я нічого в тобі не шукала.

— Але ж ти зі мною?

— Сашко, давай поставимо всі крапки. Ми не діти. Тобі — під сорок, мені — за тридцять. Ні ти, ні я слово “кохання” в розмовах не згадували, так? Ми разом, тому що нам так хочеться, тому що поки, — вона підкреслила це “поки”, — нам добре разом, тому так легко, немає жодних проблем… Я не знаю, як там в тебе, в цирку, а в мене, в інституті, проблем досхочу, досхочу нервозності, це, на жаль, не від мене залежить. Але те, що залежить від мене, я роблю так, як я хочу, розумієш? Я живу так, як я хочу. Я виховую Наташу так, як вважаю за потрібне. Я зустрічаюся з тими людьми, які мені приємні або цікаві. Я тебе не бачу зараз, але не кривися, не кривися, не будь ханжею. Адже ти не ханжа, чи не так?.. Я знаю: тобі зі мною… як це сказати… цікаво, чи що. У тебе не було таких, як я, так?.. Ти розумний чоловік, Сашко, ти допитливий, ти мене вивчаєш. Я не проти. Але і тобі добре зі мною. Поки. І від нас залежить, щоб це “поки” тривало якомога довше. Ти мене зрозумів, Сашко? Ти згоден зі мною?