Сергій Абрамов - Двоє під однією парасолькою

Найгірше, думав Олександр Павлович, що вона має рацію. Вона цілком правильно визначила ситуацію, сперечатися немає сенсу, але рутинна інерція змушувала його говорити не те, що він думає, а те, що належить.

— Ти цинічна…

— Так, цинічна. Але й ти не янгол. Ти — чоловік, я — жінка, ми разом. Що ще?

— Ти не жінка.

Валерія знову засміялася — легко й коротко.

— Жінка, жінка. І ти це знаєш краще за інших… — швидко, мимохідь поцілувала його в щоку, вибігла з машини. Дверцята тримала відчиненими, і бічні нічники ледь висвітлювали її усміхнене обличчя. — Таких жінок поки — одиниці. Ох, як багато ще бабського в жінці, як багато!.. Але незабаром зовсім не буде. І всі стануть такі, як я.

— Не дожити б, — буркнув Олександр Павлович.

— Доживеш, куди дінешся… — грюкнула дверцятами, повернувши темряву до салону, задріботіла каблучками, гукнула невидима: — Завтра — як завжди, гаразд?

Олександр Павлович посидів ще трохи, перетравлюючи почуте, допалив чергову сигарету — щось палити багато став, пачки в день замало — і поїхав додому.

А тепер він перебирав у пам’яті найменші дрібниці розмови, виважував їх на своїх внутрішніх вагах — звичайно, найточніших! — і сам з себе дивувався. Чому? Та тому, що нічого, крім злої образи на Валерію, він не відчуває, примітивної чоловічої образи. Як він, чоловік, що пройшов вогонь та воду, раптом втратив ініціативу, висловлюючись спортивною мовою — “віддав свою гру”. Свою! Адже те, що сказала Валерія, багато разів міг промовити він і не вимовляв лише тому, що не зумів бути відвертим циніком, завжди грав з жінками в таке солідне благородство… І як чітко вона його розкусила: цікаво йому з нею — влучне слово. Та й інші слова — також влучні: добре йому з нею, легко…

За вікном на ясень — чи що то все-таки за дерево? — поліз обдертий рудий кіт. Він ліз швидко, часом озираючись вниз, і Олександр Павлович відірвався на мить од своїх гірких думок і визирнув у вікно: що кота налякало? Під деревом гуляв робітник з ведмедем на ланцюжку. Ведмідь, пам’ятаючи, що він не в манежі, ходив на чотирьох лапах, важко перевалюючись, нюхав землю і не звертав на кота жодної уваги. А кіт, дурник, вирішив, що ведмідь тільки за ним і женеться…

“Хто за ним женеться? Ніхто ні за ким не женеться… А якщо женеться, то не за ким, а за чим. А за чим?..”

Олександр Павлович поволі підвівся і заходив взад-уперед по тісній гардеробній, намагаючись піймати якусь думку, що зникала, ще навіть неусвідомлену, незрозумілу. Але він був упевнений, що вона, ця думка, надзвичайно важлива зараз, що впіймає, якщо він її “оформить”, як кажуть, — то все з ним і з Валерією буде гаразд, все владнається… Він ходив і тупо повторював: хто за ким женеться? Хто за чим женеться? Хто куди женеться? — і враз зупинився, вражений явною простотою рішення.

Так завжди бувало: з нісенітниці, з пустих сторонніх асоціацій раптово народжувався новий трюк, і Олександр Павлович записував рішення до спеціального записника, вираховував, потім ладнав модельну, перевіряв її в справі і, якщо вона працювала, будував сам чи замовляв її майстрам такою, якою вона з’явиться в манежі, в атракціоні, і тоді вже про трюк заговорять спеціалісти, і стануть його обсмоктувати, і прагнути зрозуміти: “Хто за ким женеться?..”

Олександр Павлович сів за стіл перед дзеркалом, поклав записника, посунув на край баночки з гримом, пляшечки різні, скляночки з щіточками, почав креслити щось хитре. Вийняв з шухляди стола японський мініатюрний калькулятор, гриз олівець, підіймав очі вгору — винаходив…

Улюблене це було заняття, навіть найулюбленіше, і виходило воно в Олександра Павловича, завжди добре виходило, якщо натхнення його опанувало, а тепер, схоже, з’явилося натхнення, бо не відривався він від записника, аж поки не зітхнув полегшено, відкинувся на стільці і… мало не впав, ледве втримав рівновагу: знову забув, що в стільця нема спинки, зламана вона, ніяк відремонтувати не збиреться.

І тільки тоді глянув на годинника: вже пів на шосту.

От дідько: обід прогавив! І не лише обід, але й вечерю міг прогавити, а вечеря в Олександра Павловича за вчорашньою домовленістю намічалася разом з Валерією.

Нічого не вдієш: вечерю доведеться перенести.

Він зійшов до прохідної, кинув дві копійки до автомата, набрав номер: за логікою, Валерія ще в інституті.

— Валерію Володимирівну, будь ласка… Валерія Володимирівна, я вас вітаю, добре, що я тебе застав… Лерочка, вибач, але нині я не можу… Ні, нічого не сталося, просто маю ідейку, хочу перевірити її, час дорогий… З чого ти взяла? Зовсім не образився. І якщо ти не проти, завтра і доведу, що не образився… Гаразд, тоді завтра о шостій я до тебе заїду. Наташі вітання. Скажи їй, що двісті сімдесят три фокуси — за мною…