Сергій Абрамов - Двоє під однією парасолькою

Згодом він все-таки пообідав — тим, що залишилося в цирковому буфеті. І хоча залишилося там небагато і все холодне і несмачне, він не вередував, навіть не думав про їжу, жував механічно, бо пам’ятав істину: людина повинна харчуватися, щоб не померти від виснаження. Вмерти від виснаження йому тепер було зовсім безглуздо. За своє досить довге циркове життя він придумав і зробив чимало забавних і складних пристосувань, всіляких хитрих механізмів, що перетворили його атракціон в незвичне і таємниче видовище, зовсім не подібне на всі ті, ілюзійні дива, що існували в цирковому “конвейєрі”. Про нього казали: голова в Олександра Павловича працює… Голова в Олександра Павловича добре працювала, руки теж не підводили, але те, що він придумав сьогодні, не йшло ні в яке порівняння з усіма попередніми винаходами. Щоправда, придумане не мало і не буде мати до атракціону жодного відношення, зате пряме — до його нерозумної образи на Валерію. Більше того, воно, придумане, і народилося завдяки образі. Вірніше, внаслідок її. І ще — внаслідок зайвої самовпевненості рудого поганого кота…

Одне слово, вважаймо так: Валерія вчора висловилася, хід у відповідь — за Олександром Павловичем. Він його зробить, цей хід, може, навіть завтра. Голова спрацювала, тепер аби руки не підвели…

До циркової майстерні він не пішов: вдома мав усе, що необхідно. Будь-які інструменти, навіть два верстати — токарний і свердлильний, зовсім маленькі, привіз їх з Уралу, недешево купив там у старого майстра… Для початку Олександр Павлович вимкнув телефон, потім роздягся до трусів — він завжди так працював удома, вважаючи, що одяг ускладнює рухи, ріже, тисне, заважає зосередитись, — і приступив до справи… І, як напередодні, коли навіть не запримітив, скільки просидів за блокнотом, так і тепер відірвався од робочого столу, лише побачивши за вікном ранкове сонце. Звично поремствував: не спав цілу ніч, тепер удень розбитим буде. Осадив себе: чому, власне, розбитим? День — твій. Поснідай — і в ліжко, спи хоч і до п’ятої…

Так і вчинив. Помився, з’їв бутерброд, запив кефіром і влігся спати. У сон провалився одразу, лише встиг ще раз задоволено глянути на стіл. Там лежала невеличка, не більше середнього портсигара, металева коробочка, подібна, до речі, на портсигар, з кнопочкою і коліщатком на ребрі, а на основній її грані випуклою лінзою чорніло кругле вічко. Збоку подивишся: наче електричний ліхтарик, тільки дивний якийсь…

Подумалось: ось і добре, що “наче”, ніхто нічого не запідозрить.

Спав Олександр Павлович мало. Прокинувся опівдні бадьорий і дивно задоволений. Полежав хвилин зо три, пригадуючи, в чому річ. Згадав: “портсигар”! Схопився з ліжка, підійшов до столу: “портсигар” виблискував чорним оком, немов підморгував. Олександр Павлович потримав прилад у руках — важкий, холодний; срібної шкатулки на нього не пошкодував, антикварної, купив якось випадково в комісійному, півзарплати відвалив. Валялася вона, непотрібна, а ось і знадобилась…

Акуратно поклав на стіл, пішов до ванної, вліз під душ. Воду пустив холодну, щоб остаточно збити сон, коцюбнув собі потихеньку, думав сварливо:

“Бабського, кажеш, у жінці багато?.. Щастя, що залишилося воно в жінці, що не пригасили її на смерть всілякі там служби, засідання, недільники, безглузді мрії про велику кар’єру… Плачуться: природу не поважаємо, екологічний баланс порушено, рибку повиловлювали, тигрів постріляли, лісу в Європі немає, канцерогени звідусіль повзуть… Та не з цього почалося! Основа балансу — взаємини між чоловіком та жінкою, ті стосунки, що сама природа і встановила. У двох словах як: мужик мамонта валив, жінка вогонь підтримувала. Так і повинно бути! Завжди! А в нас навпаки… Ось хмир вчорашній, з невідомих, вихвалявся — він ось сам обід готує, сам дітей виховує, жінці не довіряє… Чим вихваляємося! А дружина в нього, бачите, художниця. Вона творить! їй ніколи… Боже мій, та назвіть мені хоч одну жінку, яка в чоловічій професії зрівнялася з великим? Підкреслюю: з великими, а не з простими. Дідька лисого назвете! Принцеса Фіке, Катерина Велика? Істерична дурепа! Софія Ковалевська? Ординарний професор, десятки таких в Росії було… Марія Склодовська? Та вона своєму чоловікові пробірки мила… Марина Цвєтаєва? Великий талант, та хіба поставиш її поряд з Пушкіним?.. Отож-то… Хіба є серед жінок Рембрандти? Толсті, Пушкіни, Достоєвські?.. Ні й не буде! Бо природа, повторюю, по-іншому вирішила: мужик мамонта валить, жінка вогонь підтримує. І природу у нас можна тільки вбити, змінити не можна. А вбити — нащо вона потрібна?.. А то вже й дітей виховувати нікому. На двадцять п’ять душ одна вихователька, яка тільки і мріє про те, щоб в заврайвно вибитися… “Бабського в жінці багато…” Мало, дуже мало! Але залишилося воно в ній поки, і рятувати його треба, рятувати якнайшвидше, щоб одного чудового дня не сталося так, що всі жінки довкола такі, як Валерія… А що Валерія? Дурненька вона, і все… Покажу я їй: скільки в неї “бабського”, як вона висловлюється… І ще покажу, що “баба” ця набагато природніша, ніж та жінка, яку вона вигадала…”