Юрій Бедзик - Над планетою — «Левіафан»

Коли іноземні гості підійшли до заводської брами, звідкись узявся син президента компанії Густав Кірхенбом разом зі своїми дружками. «Компанія не пустить вас на територію свого підприємства», — сказав він з брутальною безцеремонністю. Але раптом відчинилася брама, і з неї почали виходити робітники. Все більше й більше, ряд за рядом, — сині спецівки, насуплені обличчя, тверда хода. З натовпу асберівців хтось кидає каменюку, зривається лайка, брутальні погрози. Ось кілька молодчиків у залізних шоломах, з кийками в руках перетинають дорогу робітничій колоні. Зчиняється бійка.

Поліції й не чути. Ще рано. Комісар округу знає діло. Ніхто не вступиться за законність, за порядок, за людей і голубими пов'язками на рукавах. Контролери ладні тікати світ за очі, панічний страх гонить їх до машин. Подалі від цього непевного місця! Геть, геть!..

Але на захист блакитних пов'язок поспішають сині спецівки. Крик на площі переходить в ревище, вже не бійка, а ціла баталія розливається між будинками, хлюпає в залізну браму заводу. Де контролери? Пустіть їх на завод! Бийте бандитів!..

Асберівці натискають, роззухвалені, молодцюваті, ніби на доброму гульбищі, де можна потішитися своєю силою, напевно знаючи, що твої витівки минуться безкарно. Вони озброєні, пустили в хід ножі, кастети, хтось тягнеться до бомб. Геть контролерів! Геть свавілля ООН! Німеччина над усе! Над усе! Над усе!..

І тут тільки в розбурхане юрмисько врізається поліцейський загін. Солідне військо вмундированих хлопців. Усе продумано. Порядок мусить бути про людське око. Поліція діє спокійно, без штовханини, сірі мундири шикуються, утворюють шпалери, торують дорогу іноземцям. Лікоть до ліктя, каска до каски, усмішка до усмішки. Нічого не сталося, панове контролери! Закон бере вас під-захист. Ідіть і перевіряйте!

На бруці — вбиті й поранені. Метушаться постаті в білих халатах. Когось називають по імені. Над кимось схилились робітники, згорьовано познімали свої сині кепчини. Убитий!

І Ріхтер стоїть в своєму кабінеті й повторює в думці імена загиблих під брамою: Крамер, Стікенс, Гуммельшляг, Губмахер… Його сусід Губмахер! Добрий дядько Франц… А увечері Ріхтер стоїть перед Густавом на сяючому паркеті банкетного залу і з неймовірою в голосі питає його:

— Чому ж ви не стримали своїх хлопців? Ви ж там були… ви все бачили…

Густав виймає сигарети, довго припалює.

— Був.

— І вам байдуже, що пролилася кров?

— Сумую разом з вами, Ріхтере.

— Але ж від вас залежало… Ви могли спинити насильство…

— Як громовідвід може спинити бурю. Одна блискавка в землюка сотня — в небі.

Тут Ріхтерові стає ясно, що молодий Кірхенбом тонко глузує з нього. І вперше, втративши над собою панування, інженер розлючено кричить в очі молодикові. Кричить про його підлість, про богопротивну мерзенність його вчинків, лає асберівців і всі їхні ідеали…

— Не забувайтесь, пане конструктор! — скипає й собі Густав. — Ви, здається, не цікавилися політикою.

— Убивство гірше, ніж політика. Історія навчила вас тільки одному — насильству. Але згадайте: жодне насильство не лишилося без покарання, без прокляття й осуду. Якщо не тут, то там…

— Ха-ха! — реготнув Густав. — Думка Всевишнього мене не цікавить.

— Але думка нащадків вас спопелить. Убивство не прощається!

— Говорите казна-що, пане Ріхтер! — миролюбно посміхнувся Густав. — Де ж там убивство? Мої й ваші хлопці спробували силу м'язів, може, трохи перестаралися, погарячкували. От і все.

Ріхтер зрозумів, що криком тут не візьмеш, тільки сарказм і розум можуть допекти зухвалькуватого Кірхенбома.

— Що ж, тепер я знатиму принаймні, хто кличе мене до свого гурту і які ідеали презентують мені в подяку за добру волю до співробітництва, — виголошує він майже таким самим, як у Густава, колюче-ввічливим тоном. — Непогана перспектива: німецька кров в ім'я високих принципів германізму!

Ввійшовши в роль, Ріхтер одразу ж почуває свою зверхність над молодим Кірхенбомом, б'є його словами, давить зневагою. А пан Густав навпаки, ніби роздягнений на холодному вітрі, втрачає розважність, і лють потворно хрипить з його грудей.

— Ви дорого заплатите за свої слова!.. Ви будете жалкувати, пане Ріхтер!..

Потім настали дні миру, місяці видимої злагоди. АСБР немовби щиросердо вирішила спокутувати свою провину, а пан Густав — усі свої необачно грубі, різкі слова. Та, виявляється, АСБР нічого не прощає, і пан Густав ні на мить не забував розмови з своїм супротивником. Подія в аеропорту прожектором освітила їхні взаємини, кинула виклик Паулю Ріхтеру: «Ти ладен віддатися солодкій втомі. Вони — ніколи!»