Юрій Бедзик - Над планетою — «Левіафан»

— Що ви пошлете в Африку? — вловив його на слові Патрік Доуелл.

— Вибачте, але… це державна таємниця. Не маю права розголошувати…

Старий Кірхенбом сумно хитає головою. Ось яку халепу готує його любий Густі, дорогий синок, заради якого він уже кинув на вітер сотні тисяч марок. Хоче вплутати батька в нову політичну інтрижку, хоче зв'язати його з своїми африканськими авантюрами.

— Якщо ти маєш таємниці перед своїм батьком, — просякає злістю голос старого, — то як ти можеш вимагати від нього зміни курсу! О Патрік, за що бог покарав мене таким сином? Все життя я дбав про його щастя, все заради нього…

— Папа, схаменися! — вигукнув ображено Густав. — Не слухайте його, пане Доуелл…

— Але ж ваш батько має рацію, Густі.

Густав зблід, закусив губу.

— Гаразд, — голос його став металево міцний, натягнутий, зібраний. — Я відкрию вам таємницю. Але пам'ятайте, це таємниця нашого життя, таємниця, за яку ми всі можемо поплатитися головами. — Він зробив невеличку паузу, вдихнув глибоко повітря. — Свого часу п'ятий американський корпус таємно передав нам ракети з ядерними зарядами. В наших руках — неймовірна зброя! Казкова, шалена зброя!..

Старий Кірхенбом безтямно дивиться на сина, потім переводить погляд на Патріка Доуелла. Чи йому не сниться все це? Може, він марить? Може, це сон під час відпочинку в затишному кабінеті? Велетенський салон погойдується перед його очима, дим Патрікової сигари сизо запинає стелю, високі вікна, карнизи… До його слуху долітає нервовий голос Густава, короткі, ніби обрубані фрази. Кірхенбом намагається зліпити ті фрази докупи, розтлумачити їх собі. Бо те, що він чує, здається йому безглуздим жартом, суцільною містифікацією… Американці віддали їм свої ядерні ракети!.. Гірські печери затоплені водою… Зброя лежить на глибині п'ятдесяти метрів в штучному озері, до якого не може дістатися жодна жива душа… Місце строго засекречене. Вже два роки воно охороняється таємними агентами, які тримають в своїх руках усі навколишні гірські оселі, патрулюють кожен крок цивільних громадян… Ці ракети і корабель — одне ціле. Саме провидіння створило їх в ім'я Німеччини, в ім'я майбутнього нордичної раси…

Патрік Доуелл перший прийшов до тями. Легенько посміхнувся, вийняв з рота сигару, покрутив її в пальцях, задумливо звів очі на Густава. Не проста штука — почути ось таку новину, тобто стати в певній мірі співучасником змови, звалити на свої плечі тягар страшної таємниці. Краще було б, звичайно, піти собі геть, відкараскатися від Густава, і від старого Кірхенбома, і від усіх їхніх таємниць. Але краще — не значить: можливо. Доуелл розуміє, що він мусить щось сказати, бо відступати вже запізно.

— Дорогий Густі, — говорить він обережно, — я хочу знати тільки одне: яку користь, яку матеріальну вигоду принесе це нашій фірмі? Не припускаю думки, що навіть в ім'я своїх високопатріотичних почуттів ви зважитесь на розорення батьківського капіталу. Гаразд, армія візьме корабель… Армія виконає свою патріотичну місію… Африка… тобто «Біла зоря», осягне перемогу… Ну, а далі? Хто далі гарантуватиме нові замовлення?.. Нові «Левіафани»? Нові мільярдні прибутки? Ви думали про це?

Старий Кірхенбом лихоманково киває головою. Патрік Доуелл вгадав його думки.

— Запевняю вас, що, порвавши з Москвою, ми нічого не втратимо, — каже невиразним голосом Густав. — Друзі допоможуть нам…

— Нема у нас друзів! — спалахує гнівом Кірхенбом. — Кругом вовки, заздрісники, лицеміри…

— Папа, ти забув про Фрайвудів.

— Не хочу я чути про них! Ці африканські фанатики ладні вирвати у мене останню марку. Фрайвуди проковтнуть нашу фірму, знищать нашу самостійність.

І враз Густав зривається на ноги.

— А ти не думав про те, що твою фірму може проковтнути світовий комунізм?

— Брехня!

— Ну, знаєш, папа! — Густав гордовито підкинув голову. — Нам важко домовитися з тобою. Але запам'ятай, таємниця залишається в силі. Коли фірма закінчить роботи, ми скажемо своє слово. Бувай, папа! Мене ждуть друзі. Мої друзі і твої захисники.

Він рвучко відсунув крісло і пішов до дверей.

Ріхтер прокинувся від дошкульного болю в правій і кроні. Щось наче пересипалося у вусі, попискувало, деренчало, пекло. Вії здавалися важкими й набряклими. Він намацав бинт на голові і все згадав… Дівчина за кермом встигла тільки раз глянути на нього. Він прочитав в її очах присуд собі, всьому своєму життю. Нажахані очі дівчини ніби випхали його з машини, ніби жбурнули на мокрий асфальт.