Георгій Брянцев - Таємні стежки

— Бачу, що не зрозумів, — сказав Ожогін. Кілька хвилин тривало мовчання.

— Добре, Андрію, ти підеш з Тризною, — промовив нарешті Микита Родіонович, — що з тобою робити. Але це — твоє перше і останнє бойове доручення… Сподіваюсь, що все буде гаразд.

Він підійшов до Андрія і міцно обняв його за плечі.

Ніч. Затемнене. місто здається вимерлим. Ні світла, ні людської тіні. Тільки сніг, сніг і сніг… Ним засипані вулиці, тротуари, дахи будинків. Він як пух лежить на оголених деревах, тягне вниз проводи, утворює химерні шапки на верхівках стовпів.

Повітря нерухоме й чисте. Кроки дзвінко лунають у нічній тиші.

З-за рогу визирнула людина. Микита Родіонович і Андрій зупинились, придивилися. Це був Тризна. Привіталися мовчки.

— Що нового? — притишеним голосом спитав Гнат Несторович.

Ожогін передав зміст розмови з Тряскіною, пояснив розташування кімнат будинку в Рибацькому, розповів, що зробить Тряскіна.

— Треба проникнути в будинок до приходу Роде, користуючись тим, що відомий пароль, і зустріти гестапівця. До речі, нічну перепустку не забули? — раптом захвилювався він, знаючи, що патріоти ходять вночі з підробленими перепустками, які виготовляються підпіллям.

Гнат Несторович похитав головою, вийняв з кишені маленьку яйцеподібну гранату і подав Андрію:

— Сховай. На всякий випадок.

— А може Роде вже в будинку?

— Це я буду знати, — сказав Гнат Несторович, — у мене на вулиці вартує людина… Ну, ходімо!

Тризна завернув за ріг.

Андрій поспішно пішов за ним…

А в цей час у підвальному приміщенні Держбанку, де тепер містилося гестапо, тривав допит.

У кутку невеликої, під похмурим склепінням кімнати, освітленої гасовою лампою, на стільці сидів чоловік. Зарослий, схудлий, з синцями під очима, він здавався стариком.

Чоловік мовчав. Біля стола примостилася Тряскіна. Роде, заклавши руки в кишені, повільно ходив по кімнаті.

— Спитай його, — звернувся Роде до Варвари Карпівни, — хто йому дав розпорядження впустити асенізаторів на подвір'я електростанції?

Варвара Карпівна переклала запитання на російську мову.

Арештований байдуже, не змінюючи пози, не ворухнувшись, відповів, що такого розпорядження йому ніхто не давав.

— Значить, сам впустив? — засичав Роде.

Арештований ствердно кивнув головою.

Роде сердито вилаявся і підійшов до стола.

Варвара Карпівна опустила голову. Вона боялась дивитися в очі Роде. Їй здавалося, що він прочитає в її погляді потаємну думку, яку вона виношувала ці дні. Сьогодні він чомусь особливо пильно і довго дивився на неї. Тряскіній здавалося, що ось-ось тонкі губи Роде складуться в злісну посмішку і він скаже: «Все знаю, моя люба, все мені відомо. Ти хочеш прибрати мене… хе-хе… Скоріше помреш ти…». Але Роде тільки мружив очі і мовчав. Бували хвилини, коли Варвара Карпівна почувала, що ось-ось втратить свідомість. «Чого я про це думаю? Адже, крім мене і Ожогіна, ніхто нічого не знає. Хіба Роде може прочитати думку. Ні, ні… Просто нерви…». Варвара Карпівна зціплювала зуби, намагалася відігнати тривожні думки, але вони знову лізли в солову. А що, коли сам Ожогін уже видав її, пішов і розповів гестапо, і ось зараз після цього арештованого…

— Господи! — майже вголос промовила Тряскіна.

— Що ти бурмочеш? — спитав Роде.

Серце у Варвари Карпівни завмерло.

— Нехай скаже, хто ці асенізатори. Нехай назве їх прізвища, — зажадав він.

Варвара Карпівна квапливо переклала. Арештований не знав прізвищ нічних гостей, і ніколи їх до того не бачив.

— Сволото, — прохрипів Роде, і його худе обличчя стало страшним. — Зараз ти в мене заговориш!

Він зупинився перед в'язнем і став повільно закочувати рукава мундира.

— Мені можна йти? — спитала зблідла Тряскіна і підвелася з стільця.

— Іди, — кинув Роде. — Зайдеш через десять хвилин — поїдемо.

Через десять хвилин вона відчинила двері.

Тюремник-гестапівець тримав рушник і лив гарячу воду на руки Роде. Роде з гидливою гримасою змив з пальців кров, змочив їх одеколоном і витер…

У сорок хвилин на першу від будинку гестапо від'їхала малолітражна машина. В ній сиділи Роде і Варвара Карпівна. Обоє мовчали. Жінка намагалася не дихати, щоб не видати свого стану. Від однієї думки, що швидко, через якоїсь півгодини, а може й менше, станеться щось страшне, неминуче, вона здригалася. Їй здавалося, що вона стоїть на краю безодні і якщо сама не кинеться вниз, її все одно штовхнуть туди. Чекати далі було нестерпно, і Тряскіна в думці квапила шофера. А машина, як на зло, ледве повзла, борсаючись по вибоїнах дороги.