Георгій Брянцев - Таємні стежки

Це була коротенька записка. Почерк нерівний, літери танцюючі.

«Вночі будемо в Рибацькому провулку, номер шість. Якщо хочете знати подробиці, заходьте; буду вдома п'ятої до восьмої години. В.».

Грязнов передав записку Ожогіну. Микита Родіонович прочитав, поклав записку в конверт і сховав у кишеню.

— Розумієш, у чому справа? — спитав Ожогін Андрія.

— Поки що ні.

— Це від Варвари Карпівни. Я піду до неї, а ти, Андрійку, іди до Гната Несторовича. Нехай він перевірить, що це за будинок у Рибацькому провулку під номером шість і як до нього можна непомітно підійти вночі.

Андрій був радий будь-якому дорученню, а тому, не чекаючи подробиць, почав одягатися.

Варвара Карпівна Тряскіна, закутавшись у велику сіру шаль, ходила по кімнаті. Коли ввійшов Ожогін, вона злякано подивилася на нього і мовчки простягнула руку.

— Що зі мною діється, сама не розумію…

— Нерви розігрались, — сказав Микита Родіонович. — Треба взяти себе в руки.

Тряскіна звела на Ожогіна очі.

— Страшно!.. — майже простогнала вона.

У Микити Родіоновича виникло побоювання: чи не-трапиться так, що в найостаннішу хвилину Тряскіна відмовиться від усього, не захоче ставити Роде під удар і, чого доброго, провалить усю справу?

— Невже ви ще не наважились? — спитав Ожогін.

— Я добре розумію, що іншого виходу для мене немає. Хоч би вже швидше, чи що…

— Все залежить від вас, — зауважив Микита Родіонович. — Що це за будинок у Рибацькому провулку?

— Звичайний приватний будинок. Я була зо два рази з Роде в цьому будинку. Він має п'ять чи шість кімнат, дві з яких надані в розпорядження Роде. В будинку живе сліпий старий чоловік з дочкою.

Варвара Карпівна взяла олівець і накреслила на клаптику паперу план будинку.

Микиту Родіоновича цікавило питання, чи не можна проникнути в будинок до приїзду Роде. Варвара Карпівна відповіла негативно: дочка господаря будинку впускає тільки по паролю.

— А ви його не знаєте?

— Здається, «Лейпціг», — відповіла Варвара Карпівна й запропонувала такий план: коли вони приїдуть разом з Роде, вона трохи загається на порозі і про людське око покрутить ключем у замку, але двері залишить відімкненими.

Варвара Карпівна попередила, що віконниці в будинку зачиняються зсередини. Якщо віконниця найближчого до парадних дверей вікна залишиться трохи відчиненою, то, значить, усе гаразд: двері незамкнені. Про це вона потурбується.

Попрощавшись з Варварою Карпівною, Ожогін зайшов до Дениса Макаровича. Замислившись, старий сидів біля грубки. Він погладив зігнутим пальцем акуратно підрізані сиві вуса, подивився на Ожогіна і спитав:

— Що вирішили?

Микита Родіонович передав зміст розмови з Тряскіною. Треба поспішати. Можливо, що іншого разу Тряскіна не зважиться на такий рискований крок.

Денис Макарович притулив руку до печі і замислився.

— Отже, доведеться проникнути в будинок, — наче самому собі тихо сказав він.

— Так, — підтвердив Микита Родіонович, — іншого нічого не вигадаєш. Роде й Варвара Тряскіна приїдуть машиною, і невідомо, хто ще в ній буде, крім них та шофера.

— Тому я вважаю, що доручити справу одному Гнату рисковано: надто вже він гарячий. До того ж можливе попереднє стеження за будинком. — Ізволін, не поспішаючи, погладив руками коліна і нерішуче продовжував: — А що, коли залучити Андрія? Він давно сумує за справжнім ділом.

Андрій повернувся додому лише присмерком. Він мовчки роздягнувся і сів за стіл.

— Ну як? — спитав Ожогін.

Андрій звів очі і відповів, що ходив з Тризною в Рибацький провулок.

— Знайшли?

— Знайшли. Під шостим номером — найпристойніший будинок у провулку, крім нього — дрібнота і руїни. Глухе місце… Я піду разом з Гнатом! — з якоюсь одчайдушною рішучістю закінчив він.

Ожогін замислився. Знаючи характер друга, Микита Родіонович боявся, що, поступившись перед ним один раз, доведеться поступитися і вдруге. А коли Андрій пізнає смак бойової роботи, відірвати його від неї буде важко. Виникне загроза основному завданню, на яке вони послані.

— Мало чого тобі захочеться, — спокійно сказав він. Грязнов почервонів, притиснув руку до грудей.

— Зрозумійте, Микито Родіоновичу…

— Дуже добре розумію. Але ми обидва відповідаємо за те, що нам доручено.

Збиваючись, Андрій почав палко доводити, що впевнений в успіху, що добре виконає завдання.

— Невже, Андрію, ти не зрозумів, чого я вагаюсь?

— Так… але чого ви самі… — Андрій обірвав фразу на півслові і підійшов до вікна, ставши до Ожогіна спиною.