Георгій Брянцев - Таємні стежки

Переклад з російської Є. ПРИЩЕПИ

Художники: Я. Златопольський, Ю. Володарський

Опівночі біля під'їзду великого кам'яного будинку зупинилося двоє. Ніч була місячна, світла, але крони розлогих дерев кидали густу тінь на стіну будинку, ховаючи обличчя і одяг пришельців.

— Здається, тут, — тихо промовив один із них.

Тоненький промінь кишенькового ліхтарика забігав по масивних, прикрашених химерною різьбою дверях. З лівого боку дверей, на рівні очей, мелькнула кнопка дзвоника.

Один із супутників — трохи нижчий на зріст — піднявся на східці, збираючись натиснути кнопку, але в цей час двері безшумно відчинилися і хтось спитав із темряви прихожої:

— Вам кого?

Це було так несподівано, що відвідувачі на мить застигли в мовчанні.

— Хто вам потрібен?

— Пан Юргенс, — відповів високий і кашлянув. Кашель видав приховане хвилювання.

— Хто вас послав до нього?

— Пан Брехер.

— Що він просив передати?

— Речі благополучно відправлені…

Важкі двері безшумно зачинилися, клацнув вимикач, і яскраве електричне світло засліпило очі.

У прийомній, куди привели відвідувачів, стояли широкий, обтягнутий чорним дермантином диван і великий круглий стіл з гладко відполірованою поверхнею. Запросивши прибулих сісти, служник зник у дверях праворуч.

Нічні гості залишились самі.

Вони сиділи мовчки і терпляче чекали. Одному з них можна було дати років тридцять. На ньому були чорний піджак, сірі штани і стоптані черевики. Неспокійні темні очі дивилися стомлено.

Другий, молодший, був у тілогрійці і штанях, заправлених у чоботи. Обличчя свіже, з примруженими насмішкуватими очима.

Минуло кілька хвилин напруженого чекання. Нарешті двері відчинилися.

— Прошу, — промовила майже пошепки людина, яка їх зустріла.

Відвідувачі встали і пішли за нею.

Минули зал, зайшли в кабінет. Перше, що впало їм в очі, — був величезний абажур настільної лампи, його шовковий купол закріпили так низько, що лампа освітлювала лише стіл, а вся кімната губилася в напівтемряві. За столом хтось сидів, але розглядіти його обличчя було нелегко.

Напружене мовчання тривало кілька секунд. Потім чоловік устав, простяг руку до вимикача, і на стелі спалахнула невелика люстра. Не вітаючи прибулих і не подаючи руки, він жестом запросив їх сісти, а сам вийшов з-за стола і старанно оглянув маскування на вікнах. Упевнившись, що світло назовні не проникає, він знову підійшов до стола, сів, відкинувся на високу спинку крісла і поклав руки на підлокітники.

Це був досить високий, солідний військовий у чині майора, з випещеним, але енергійним обличчям і коротко підстриженим світлим волоссям. Він допитливо вдивлявся в обличчя гостей своїми великими сірими очима.

— Прізвище? — різко спитав він по-німецьки.

— Ожогін! — підвівшись, відповів старший.

— Грязнов! — сказав другий.

— Що маєте до мене? — Господар жестом запросив відвідувачів сісти. Голос у нього був густий, низький.

Ожогін розповів, що з ними двічі в посьолку Вільному розмовляв гауптман [1] Гауптман — капітан. Брехер. Коли вони прийняли всі умови гауптмана, той дав лист, назвав місто, пароль і направив обох сюди, до пана Юргенса. Ожогін вийняв з кишені і простягнув через стіл маленький рожевий конверт.

— Коли залишили посьолок? — спитав Юргенс, розпечатуючи лист.

— П'ятнадцятого вересня, — відповів Ожогін. — Гауптман Брехер дав нам військову машину, на якій ми доїхали до села Піщаного. Звідти добиралися пішки.

— Чому пішки?

— Вам, мабуть, відомо, пане Юргенс, що користуватись залізницею в цих місцях небезпечно. Гауптман Брехер настійно рекомендував нам бути обережними, і ми послухалися його поради.

Юргенс схвально кивнув головою.

— Обидва — жителі посьолку?

— Ні, — сказав Ожогін, — ми не місцеві.

— Довго жили в посьолку?

— Не більше двох тижнів.

— За цей час російська авіація бомбила Вільний?

— Один раз вночі, з тиждень тому. Залізничний вузол.