Георгій Брянцев - Таємні стежки

— Швидше в комендатуру! — кинув він шоферу тремтячим від хвилювання голосом.

Крізь приємну дрімоту, яку, здавалося, ніяк не можна було відігнати, Микита Родіонович почув мелодійні звуки акордеону. Звуки линули з вітальні. Андрій грав із захопленням, вкладаючи в гру всю душу.

«Кисне хлопець, — подумав Ожогін, — треба з ним щось робити». Але що саме робити, Микита Родіонович не знав.

Акордеон замовк. Микита Родіонович розплющив очі.

Зайшов Андрій. Не дивлячись на Ожогіна, він почав перебирати нотні зошити, що лежали на вікні. Він здавався засмученим, і це відразу насторожило Микиту Родіоновича. «Ну-ну, побачимо, що буде далі», вирішив Ожогін і, не запитуючи Андрія про причини його поганого настрою, почав одягатися.

День почався за розпорядком. Снідали о десятій.

За столом мовчали, бо говорити в присутності хазяйки не хотілося. Подавши термос з кип'ятком і чайник з заваркою, вона нарешті вийшла.

Андрій, не допивши чаю, встав із-за стола і підійшов до вікна. Відсунувши завіску, він мовчки дивився на вулицю.

Микита Родіонович вирішив нарешті втрутитися.

— Що з тобою коїться в останні дні? — спитав він.

Грязнов обернувся і уважно подивився на Ожогіна..

— Нічого особливого.

— А все ж таки?

— Надокучило мені це курортне життя! — різко сказав Грязнов.

Ожогін ледве помітно посміхнувся.

— І ти, виходить, вирішив його змінити?

— Так, вирішив…

Микита Родіонович відкинувся на спинку стільця.

— Так, так… Товариш Грязнов хоче самовільно змінити наказ, даний йому як комуністу. Так? Може, зі мною поділитесь своїми планами?

Андрій подивився на Ожогіна, і злий вогник блиснув у його очах.

— Вам смішно… Вам завжди смішно, коли я говорю про себе! Вам байдуже до стану товариша… А мені… — він затнувся, — а мені нудно тут. Я так далі не можу…

Андрій відвернувся, але Микита Родіонович помітив, як важко він дихає. Ожогін підійшов до товариша.

— Це не моя приїйха, Андрію. Завдання, яке стоїть перед нами, ти знаєш. Знаєш також, що мені доручено керувати, і ти не вільний робити так, як тобі хочеться. Я теж не задля примхи нудьгую без справжнього діла.

Грязнов похилив голову.

— Допустіть мене до бойової роботи групи Ізволіна! Я справлюсь! — У голосі Андрія з'явилися прохальні інтонації.

— Кожному з нас, Андрію, визначена певна мета.

— А я не хочу сидіти склавши руки і киснути в цій норі!

— Ну, що ж, тоді роби так, як знаєш. Але спочатку раджу подумати: чи схвалить твій план партія?

— Інші активно борються. Чим я гірший від них?

— Твоя ділянка фронту тут.

Андрій відійшов од вікна і сів на стілець. Усе це він дуже добре розуміє, але все одно він повинен діяти. У нього немає більше сили' пасивно споглядати те, що відбувається. Нехай дадуть йому будь-яке завдання. Микита Родіонович може попросити про це Дениса Макаровича. Він погодиться. Андрій знає, він упевнений у цьому.

— Добре! Якщо ти дійсно хочеш одержати завдання…

— Дуже хочу.

— Будь ласка. Перше завдання — візьми себе в руки. — Микита Родіонович попрямував до дверей. — Я не жартую… Це завдання комуністу Грязнову. А про друге завдання поговоримо трохи пізніше.

Ожогін одягнув пальто і вийшов з кімнати.

Відчинивши зовнішні двері будинку, він побачив на східцях ґанку жалюгідного на вигляд, погано вдягнутого літнього чоловіка.

— Ви Ожогін? — спитав чоловік. — Оце вам. — Він витяг з рукава пальта складений удвоє конверт і подав Микиті Родіоновичу.

— Від кого це?

— Там усе сказано… Додати я нічого не можу… До побачення.

Незнайомий, зійшовши зі східців, незграбно вклонився і швидко задріботів по тротуару.

— Андрію! — голосно покликав Микита Родіонович.

— Чого? — відповів той, не змінюючи пози.

— Встань! Новини є. Листа одержав.

Грязнов швидко підвівся. Ожогін сів поруч з ним на диван, розірвав конверт і почав голосно читати:

«Я певний, що звертаюсь до товаришів, відданих владі більшовиків, і мене не бентежить те, що ви перебуваєте на службі розвідоргану «Абвер». Це навіть краще для справи. Я очолюю нелегальну боротьбу комуністичного осередку міста і хочу почати з вами переговори, від яких залежатиме ваша кар'єра. Прошу одного з вас прийти в четвер о восьмій вечора до будинку колишньої міської бібліотеки. Того, хто прийде, я впізнаю по обличчю».

Друзі розсміялися.

— Отже, Юргенс виконує пораду Марквардта, — сказав Грязнов. — Добре, що я під час їхньої розмови був у пекарні.