Георгій Брянцев - Таємні стежки

Вислухавши вказівки Ожогіна, Андрій поквапливо вийшов з дому, йому хотілось самостійно розв'язати питання, що стояли перед ним. При Микиті Родіоновичу, зовні завжди спокійному, він почував себе хлоп'ям, школярем, несміливо висловлював свою точку зору, інколи розгублювався. З перших же днів їх спільного перебування в місті — та, певно, ще раніше, по дорозі в місто — він відчув вплив Микити Родіоновича. Після зближення з Ожогіним Андрій часто починав дивитися на речі очима друга. «І завжди виходить так, що Микита Родіонович має рацію», міркував він.

Андрій так захопився своїми думками, що не помітив, як його наздогнав Ізволін.

— Скільки не думай, пороху не видумаєш, — привітно посміхнувся старий. — Куди прямуєш?

— До вас, Денисе Макаровичу. А ви звідки так рано?

— Моя справа стареча… Ревматизм дошкуляє, не дає сидіти. От і прогулююсь.

Андрій зрозумів, що Ізволін ухиляється від відповіді. Денис Макарович не з тих, хто на світанку безцільно блукатиме по місту.

В Ізволіних на дверях висів замок. Денис Макарович, крекчучи, нагнувся, помацав рукою під плінтусом і дістав з щілини ключ.

— А де ж Пелагія Стратонівна? — поцікавився Андрій.

— Не відаю…

Із змістом радіограми Денис Макарович погодився. В ній повідомлялись зібрані розвіддані.

— Гната зараз нема дома, — попередив Ізволін. — Ти йди до Заболотька і почекай його. Він туди прийде.

— Добре, — відповів Андрій. — Мені, до речі, треба їм дещо передати. — І він показав на пакунок.

— Ти подробиці про Тряскіну чув? — спитав Ізволін.

— Знаю тільки, що вона була поранена, що двічі був у неї в лікарні начальник гестапо Гунке: докладно розпитував, звелів помістити в окрему палату. Якби не рани, Тряскіна, очевидно, так і не викрутилася б. А Роде? Наповал? — у свою чергу поцікавився Грязнов.

— Наповал! — махнув рукою Денис Макарович. — Гнат вліпив у нього три штуки.

Єдиний син Гната Несторовича Тризни Вовка, якого й мати і батько нестямно любили, хворів на черевний тиф і зараз лежав у нетопленій кімнаті. Сама Євгенія Дем'янівна готувалась знову стати матір'ю. Тризна побоювався за її здоров'я. Євгенія Дем'янівна часто втрачала свідомість і довго не приходила до пам'яті: давалися взнаки голод, нужда і нескінченні хвилювання, викликані страхом за чоловіка, який брався за найнебезпечніші справи.

Гнат Несторович і Андрій стояли біля ліжка хворого. Хлопець марив, його запалі щоки гарячково палали, очі напружено, але безтямно перебігали з однієї речі на іншу. Вовка весь час звільняв з-під ковдри схудлі руки, силкувався встати, але Гнат Несторович укладав його на місце і вкривав до самісінької шиї.

— Спи, карапузе мій… заплющ оченята, рідний…

Хлопчик знову скидав ковдру, бурмотів щось про шпаків, скаржився на кота Жулика, що втік із дому, просив пити…

Бліда, ледве тримаючись на ногах, Євгенія Дем'янівна напувала його з ложечки перевареною водою.

— Женя скоро ляже в лікарню. Хто ж тоді з Вовкою залишиться? — журився Тризна. — Доведеться, мабуть, віднести до діда.

Дід — батько Євгенії Дем'янівни, розбитий паралічем шістдесятидворічний старик — жив недалеко від них у власному будиночку.

Тризна неодноразово умовляв старого залишити халупу і перебратися до нього, але той навідріз відмовлявся. «Тут моя подружка померла, — казав він, — тут і я богу душу віддам».

— Чи зможе він Володю доглянути? — із сумнівом похитав головою Грязнов.

— Дати ліки і погодувати зможе. Старик він дбайливий і по хаті без сторонньої допомоги ходить… Ну, що ж, лізьмо до Леоніда, — зітхнувши, запропонував Гнат Несторович. — Женю, піди до хвіртки, подивись…

Леонід Ізволін зрадів приходу Андрія, бо давно вже його не бачив.

— Який тебе вітер приніс? — міцно потискуючи Грязнову руку, запитав він.

— Справи привели.

Андрій сів на тверду постіль Ізволіна і тільки тепер помітив купу вже надрукованих і облямованих акуратною вузенькою рамкою листівок.

«В Поліській області, — прочитав Андрій, — гітлерівці цілком знищили населені пункти: Шалаші, Юшки, Булавки, Давидовичі, Уболять, Зеленоч, В'язівці. В Пінській області лише в трьох районах спалено сорок три села і вбито чотири тисячі стариків, жінок і дітей. В селі Великі Мілевичі фашисти вбили вісімсот чоловік, у Лузичах — сімсот, у церкві села Хворостово під час відправи були спалені всі, хто там був, разом з священиком…»

— Мерзотники! — перериваючи читання, прошепотів Грязнов. — А про визволення Новгорода, Красного Села і Гатчини тобі відомо?