Вальтер Скотт - Книга пригод 3

— Чорна галера! Знов чорна галера!

Кожен промовляв ці слова гнівно, тривожно й пригнічено воднораз.

— Чорна галера!

Близько першої години ночі вітер ущух, змовкла й канонада. Але через двадцять хвилин удалині над темними водами зненацька блискавкою вдарив криваво-червоний омах; його відсвіт пробіг по сотнях бородатих, здичавілих облич людей, що стояли на валах Ліфкенгека й Лілло, а за мить глухо розлігся могутній вибух — то, певно, завершився бій, як завершується катастрофою кожна драма. Далі вже не видно й не чути було жодної ознаки бою. Іспанська залога ще довго очікувально стояла на укріпленнях, прислухаючись до пітьми; але жоден постріл більше не долинав.

— А що скажете про це ви, сеньйоре Херонімо? — запитав комендант Ліфкенгека в одного зі своїх капітанів, худорлявого літнього чоловіка з сивою чуприною та бородою, з голови до ніг усього в рубцях.

Той, до кого звернувся комендант, доти стояв, спершись на бруствер, збоку від своїх товаришів.

— Не питайте в мене про це, сеньйоре, — знизав плечима чоловік. — Присягаюся Господом Богом і Святою Дівою, я вже давно кинув сушити собі мізки над тим, що нам дасть ця війна. Лати вже майже приросли мені до тіла, і на своєму посту я стоятиму до останнього дня. Оце й усе, що я знаю.

— Ви дуже грубий, Херонімо, — сказав комендант. Він був багато молодший за старого воїна й лиш недавно приїхав із Кастилії до Нідерландів, щоб посісти в цьому форту на Шельді пост коменданта.

— Пане полковнику, — відповів капітан Херонімо;— вже багато років я посідаю своє місце на цьому краю землі й дивлюсь, як унизу котяться хвилі. Ви молодий, полковнику, але ваш попередник був також молодий і шляхетний. Ось тут, біля мене, де оце стоїте ви, стояв і він, сповнений юнацьких мрій і надій на звитяги… А тепер він лежить десь під хвилями, а той, хто був до нього, упав від кулі під Турнгаутом. Його попередник теж думав повернутися з перемогою у свій замок на річці Харама до молодої дружини. Та ба!.. А зараз я на пальцях відлічуватиму назад роки, аж до кінця тисяча п'ятсот вісімдесят п'ятого, коли я прибув сюди з Мадрида… Тоді я ще вірив у перемогу й честь у цій країні, сеньйоре. Я перестав у це вірити, полковнику, і ви теж перестанете, якщо Господь збереже вам життя.

— Ви похмурий мрійник, капітане! Але скажіть: того вікопомного року ви були в Мадриді?

— Так.

— Того славного року, коли великий принц знов завоював нам Антверпен?

— Так.

— Виходить, ви вступили з Александром Фарнезе до міста як переможець? Щасливий ви чоловік!

— Ні, — похмуро сказав старий воїн. — Мене в тріумфальній процесії не було. Я дістав тоді інше завдання, і мені в таборі дуже заздрили. Я був гінцем. Відважний принц послав мене до дона Філіппа — хай благословить Господь його душу! — зі звісткою про те, що місто впало.

— Ви? Вам, капітане Херонімо, доручили доставити королю таке послання?! О, тричі щасливець! Прошу вас, розкажіть, як це було. Нам однаково рано ще йти з валу.

Коменданта й капітана помалу обступали офіцери залоги; довкола вже зібрався цілий гурт уважних слухачів. Не так часто вдавалось умовити старого Херонімо розповідати.

— Що ж тут розказувати? — почав капітан. — Уночі з четвертого на п'яте вересня тисяча п'ятсот вісімдесят п'ятого року я осадив змиленого коня перед мадридським замком. Сам я народився в тому місті й, коли знов почув, як плюскотять хвилі нашої Мансанарес, серце моє, скажу вам, панове, просто закалатало. Незадовго перед тим я лежав поранений у шпиталі і частенько марив тим плюскотом. Я досяг мети, і важливе послання, яке я ніс, надія дістати казкову винагороду, про яку мріяв, — усе це ще дужче збурювало мою кров. У замку й у всьому місті панувала пітьма й мертва тиша. Потім я дізнався, що напередодні там відбулося велике спалення єретиків, і городяни після того святкового очманіння відсипалися Спали всі навіть король дон Філшп Сторожа наставила мені в груди ратища саме тієї миті коли знесилений кінь упав шді мною на бруківку Після шаленого останнього перегону я був змучений так само, як і мій кінь, але знайшов іще в собі силу й прохрипів. «Листи королю! Із Фландрії! Від принца Александра Пармського! Victoria!)) Сторожа опустила зброю, збіглися придворні, почали розпитувати про подробиці, а тоді мене провели через замкові зали до спальні нашого володаря. Серце в мене тріпотіло, смертельно зморені руки й нога тремтіли. Коли я став навколішки в покої біля ліжка нашого короля й простяг йому листа від великого принца, у мене все попливло перед очима. Наш володар, дон Філшп, сперся на лікоть, розпечатав листа й перебіг його своїми зіркими, стривоженими очима. Обер-камергер тримав золоту лампу… Повік не забуду, яке бліде було в короля обличчя, як на ньому тремтіла кожнісінька рисочка. Потім він підвівся в постелі, став на повен зріст — худий, кволий — і вигукнув, майже закричав: