Старий вояк, стискаючи кинджал в руці й дивлячись на змарніле синове лице, здригнувся до глибини душі, і в цю мить у нього в голові промайнуло, що було б краще, коли б це лезо…
Він стояв над сином із похиленою головою і навіть не помітив, як заторохтіли колеса й настав новий день.
В таборі залунали бойові сурми, загуркотіли барабани, і раптом загримів, як грім, залунав довкруги радісний покрик кількох тисяч горлянок.
То бурхливо раділо військо, а вздовж його лав, над якими майоріли корогви, їхав головнокомандувач польського війська, краківський воєвода Міколай з Міхалова — в лискучому панцері, з булавою в правій руці, у шоломі із срібним польським орлом у напівкруглому червоному щитку, оздобленому навкруги яскравим павиним пір'ям і стрічками, що маяли на вітрі. Воєвода їхав на баскому білому коні з довгим хвостом, укритому червоною попоною з китицями. Вуздечка уся в піні, ремені й піхви оздоблено золотими брусками — вони виблискували й сяяли, точнісінько мов попона й вуздечка коня, на якому біля Міколая їхав познанський воєвода Сендзівой з Остророга.
Зліва від краківського воєводи у похідному, простому обладунку скакав на високому вороному коні чеський гетьман Чапек із Сан, і з його зовнішнього вигляду було видно, що він повернувся з бою.
За обома воєначальниками уздовж лав польських і чеських вояків, які в спільній радості, в єдиному щасливому пориві ще більше зблизились і палко вітали своїх командирів, гарцювали жваві та веселі польські пани й чеські ватажки, що їхали подивитись на своїх бранців.
Коли сповістили, що вони наближаються до гурту сілезців і чехів, пан Чапек із Сан ураз спохмурнів і жваво заговорив із краківським воєводою.
Їхній почет також пожвавішав. Почулися прокляття, погрози — то чеські ватажки виявляли свою зневагу до полонених краян. Коли всі зупинилися біля них, до бранців під'їхав пан Чапек і гукнув, щоб чехи встали й підійшли до нього.
Встали навіть поранені. З похиленими головами повільно наближалися вони до гетьмана. Цієї миті їм було соромно.
— Де ваш ватажок? — голосно спитав пан Чапек.
Вочевидь схвильований Ян з Рокитніка вийшов наперед, проте голови не схилив, а прямо дивився на гетьмана і його почет. Але, виходячи, мимоволі здригнувся. Сирітський головнокомандувач і його ватажки жахнулися й мимохіть обернулись до Янового брата Мікулаша, що тихо з'явився в перших лавах. Він сів у сідло і став біля них. Тепер, коли на нього всі дивилися, старий сидів на коні, немов кам'яний, і мав обличчя землистого кольору.
— Чи тобі не соромно? — загримів пан Чапек на Яна Рокитенського, обурившись його зухвалістю. — Ти — з Сирітської громади і привів цих мерзенних зрадників без сумління і віри?! А ви, розбишаки, допомагали німцям винищувати власний народ і прийшли сюди, в Пруссію, битися за гроші з його милістю польським королем і з поляками, які, маючи з нами спільну мову, завжди ставилися до нас прихильно? Кому ви, кляті, служили за юдині срібняки? Чи ж не нашим віковічним ворогам — німцям? Чи ви не знаєте, що вони вчинили з нашою мовою в Мішні [17] Тепер — Мейсен у Німеччині.
і тут, у Пруссії? Чи ви не знаєте, що вони її звідси вигнали, що вони так хочуть вчинити і в Чехії, а чеський народ винищити? Чи ви не знаєте, що вони найпаскуднішим приниженням і єрессю зганьбили нашу мову в усьому світі? Тож за це вам суворе покарання — смерть!
І гетьман гнівно подивився на краян.
Чеські бранці були приголомшені. Вони перелякано дивилися на пана Чапека із Сан, який під час цієї промови добряче розпалився, й на його ватажків. Але з лав Сиріт озвалися лише голоси згоди, пролунали нові прокляття й слова осуду.
Раптом блідий ватажок бранців закричав панові Чапеку у вічі:
— Нас полонили під корогвою на полі бою'.
— Ні, ви розбишаки і зрадники! Відведіть їх.
Засуджені почали просити пощади. Пан Чапек із повними гніву очима ще раз обернувся до них і заволав:
— Ви не пожаліли себе, своєї мови і наших друзів поляків. Тому я й забрав вас від них, щоб покарати своєю владою. Час покарати злих людей мечем і вогнем. На вогнище клятих! — І, не звертаючи на бранців уваги, обернувся до ватажків:
— Ви згодні, брати? Спалимо їх?
— Ми згодні! На вогнище!
— А ти, Мікулашу? — запитав пан Чапек, і всі подивились на Мікулаша з Рокитніка.
Старий ватажок похмуро, але впевнено відповів.
— Нехай умруть…
— На вогнищі? — перепитав гетьман.
— На вогнищі! — повторив Рокитенський.
Читать дальше