Вальтер Скотт - Книга пригод 3

Тому він, доїхавши до польського табору й залишивши там своїх бранців, почав шукати полонених чехів. Чув, що всіх бранців було кілька тисяч, а розташували їх просто неба в різних місцях табору: тут гурт німців, там — сілезці, ще далі — морські розбишаки, «діти кораблів»; серед піратів Рокитенський побачив найбільше поранених, бо вони найзапекліше відбивалися.

Ватажок, подивившись на них і запитавши, хто такі, знову підострожив коня, шукаючи лише полонених чехів. Аж ось розшукав і їх. Знайшов невеличкий гурт серед польських вартових на другому боці табірного плацу.

— Ось твої краяни! Ось чехи! Сидять разом із сілезцями! — загукав польський шляхтич, що охоче привів сюди гуситського ватажка.

Рокитенський, злізши з коня, наближався до гурту повільною ходою, ніби вагаючись. Бранці сиділи й лежали на голій землі, без шоломів, лат чи панцерів, без курток, у самих сорочках, незрідка подертих і обпалених, як і їхні черевики й чоботи; дехто сидів босий. Молоді, засмаглі хлопці, але вже знеможені від постійного виснаження й хвороб. Серед них було багато поранених. Один перев'язував собі рану самотужки, інший просив сусіда полікувати руки, третій лежав зі старою пов'язкою, а четвертий міцно спав, не звертаючи уваги ні на гуркіт коліс, ні на прокляття, ні на стогони, ні на гудіння вітру, що й досі шпарко віяв, кошлаючи їхні нечесані бороди й густе волосся.

Розмов тут майже не було. Ті, що не спали, мовчки розглядалися навкруг чи бездумно й понуро дивилися в землю.

Рокитенський став неподалік і обвів їх поглядом, немов боявся, що, коли підійде ближче, до нього хтось підбіжить. Тоді почав обходити гурт.

Бранці дивилися на нього пильно й зацікавлено, а він на них — спогорда. Не промовив до полоняників жодного слова. Він шукав знайомі обличчя. Але не знайшов серед цих запроданців.

Йому вже легшало на душі, вже набував певності, що даремно перелякався, що марно хвилювався. Підійшовши до останніх бранців, скоріше для певності запитав у латника з перев'язаною головою і оброслого аж до очей, чи в цьому гурті немає пана з Рокитніка.

— Так це ж наш ватажок! — відповів вояк, вочевидь потішений, що до нього звернулись рідною мовою.

— Старий Ян… — приголомшено мовив Рокитенський.

— І молодий з ним… он там… — Найманець показав на самотній віз поблизу таборових наметів.

Рокитенський одразу туди не пішов. Стояв, немов соляний стовп, і дивився на віз, де біля коліс на розтоптаній, роз'їждженій стерні схилився… так, це він, це Ян, його брат! Продався за проводирство, золото і плотську насолоду! Стоїть над кимось.

Там лежав юнак, стрункий як тополя, в сукняній пишній куртці вишневого кольору, з густими кучерями й м'якими першими вусами, але дуже схудлий, зі смертельно-блідим обличчям. Зранений і попечений, з гарячково блискучими очима, він лежав, важко дихаючи, й заціпеніло дивився вперед.

Коли над ним зненацька схилилось смагляве, зморщене обличчя з сивими вусами, коли зустрівся з важким поглядом маленьких сірих очей під густими, звислими бровами, він сахнувся, широко розплющивши очі, мов з переляку.

Старий Рокитенський схилився над своїм єдиним сином. Ватажок не міг вимовити жодного слова. Лють, смуток і жаль охопили його, аж йому здавило горло. Лише гнівне обличчя й палючі очі виказували його велику схвильованість. Помахавши смертельно пораненому зціпленим п'ястуком, він люто закричав, як це звичайно робив перед шеренгою, коли карав якогось винуватця:

— Мерзенний зраднику!

Поранений, злякавшись не п'ястука, а батькового погляду, закліпав очима, а потім їх зажмурив. Нараз Ян схопив брата за плече й закричав:

— Облиш його! Він помирає!

— Хай душа його відлетить у пекло, а разом з нею і твоя, звабнику! Ти привів його сюди…

— Він прийшов сам…

— Аж сюди, до Пруссії? Де ви зустрілися? — загримів ватажок, як на допиті.

— В Сілезії, біля Нємчі. Їржик пішов зі мною, бо вже втомився від тебе. Вічна покора, і молитви, і твої…

— Замовкни! — заволав Рокитенський. — І ти його привів саме сюди, до німців, проти своєї крові…

— Де було краще, — погордливо відповів Ян.

— Юди! — закричав старий ватажок і, оголивши кинджал, замахнувся на брата. Але зупинив руку: біля його ніг почувся болісний, пронизливий стогін. Він подивився на сина, що силкувався підвестися і простягав до батька руку.