Вальтер Скотт - Книга пригод 3

Але ватажок, не шкодуючи ні людей, ні себе, поспішав, мабуть, скоріше дістатися до війська, бо ці сутички з німцями дуже їх затримали. А ще він увесь час пам'ятав про ворогів, не ймучи їм віри, так само як і оманливій, широкій пустці. Щохвилі роздивлявся навкруг і дуже пильно дивився на північ. Звідти можна було чекати атаки у фланг.

Але широке поле навколо, праворуч і ліворуч, було як пустеля; ніщо не ворушилось, хіба школи випурхне з кущів злякана вершниками пташка, затріпотить крильми у темному повітрі й знову враз упаде й тихо зникне в чагарниках розложистої рівнини. А рівнина не мала ні кінця, ні краю. Лише праворуч завидніла якась довга височина, але то дуже далеко, і ліс, біля якого з чорної рамки рівнини тьмяним блиском сяйнула світла поверхня якогось озера. Загін і ватажок їхали мовчки. Раптом він і всі його люди уп'ялися поглядами на північ, де серед темряви спалахнуло полум'я, а тоді друге, і третє, а потім ще декілька. За наказом ватажка вершники поспиняли коней. А він сам, виїхавши з колони з двома помічниками, трішки заїхав до вересових заростей.

Загін чекав. Коні пофоркували, хилили голови; вершники здебільшого розмовляли про ці вогнища; дехто лаяв дорогу, спрагу, а найбільше дрібний пісок, який припорошив коней і рясно поприсипав сідла, ранці, вбрання. Того піску набилося вершникам в очі, носи й пересохлі горлянки. Серед чеської мови чулися з колони й польські слова.

Нараз усі замовкли — до них повертався один із супутників ватажка, його краянин, пан Мікулаш із Рокитніка, якого прозивали Товчимаком. Він ще не доїхав до загону, а всі вже почули наказ ватажка, десять вершників на чолі з десятником мають вирушити вперед і розвідати, що то за вогнища. Десятник сам вибрав тих \юдей, а тоді ще й зупинився з ними біля ватажка.

Той, поговоривши з ним, завзято махаючи і щось показуючи правою рукою, повернувся з другим п'ятдесятником до загону і наказав їхати швидше. Вершники спочатку озиралися на Товчимакову чоту, ще якусь хвилину бачили її, а потім вона розтала в присмерку, неначе злилася з чорними вересовими заростями. А вогнища в далечині все ще було видно.

Мікулаш з Рокитніка був не лише краянином Матея з Липи, що біля скель, а й його сусідом. Від свого села доїжджав до Липи за одну годину. Пан Матей мав замок між дикими скелями, витесаний з величезних кам'яних брил, дуже міцний і неприступний, а Товчи-мак — лише невеличку дерев'яну фортецю з глибоким ровом і валом біля річки в своєму єдиному селі Рокитніку. Село і його фортецю шість років тому спалили сілезькі німці, добряче «погосподарювавши» тоді в Находському краї.

Коли це сталося, Товчимак саме біля Тахова «живився полем» із Сирітською громадою, своїм сином і меншим братом Яном. Хоча брат Ян і був менший, але вже з такою ж посрібленою головою і вусами, як і старший Мікулаш. Такий же худорлявий, високий, ширококостий і плечистий, із малими сірими очима під густими обвислими бровами.

Пан Мікулаш спаленої фортеці не відбудовував — вона йому була вже не потрібна, бо старий, окрім згаданого вище сина Їржі, дітей більше не мав, а вдівцем був уже багато років. Та й не мав часу Мікулаш відбудовувати свою фортецю, бо постійно жив зі своїм сином і Сирітською громадою в полі — чи то дома в Чехії, чи то в набігах на сусідні країни. Довго і брат Ян жив поряд з ним у полі. Але якось вони між собою вкотре не порозумілись, бо ніколи не жили дружно, і Ян, якому набридло «сирітське» життя, пішов геть. Казали, що до таборитів.

Там йому було добре, бо він ніколи не звертав уваги, чи відправляє священик святу месу в ризі, чи у звичайному вбранні.

Таким чином в останній похід на Австрію зі старим Мікулашем вирушив лише його син. Відразу після дня святого Мартина наприкінці минулого року Сироти рушили туди через Мораву. А коли чехи переможно верталися назад із великою здобиччю, австрійці наздогнали їх у Зноймо, і там сина Мікулашевого, молодого Їржі, жорстоко порубали шаблями.

Батько, сам поранений, у лютий січневий мороз ледве довіз сина до Чехії, в Градець над Лабою. Через це, коли навесні наказали рушати на німецьких хрестоносців, Їржик, не міг їхати разом з батьком. Щоправда, він збирався, але сил ще й досі не відновив. Старий його покидав з важким серцем — не через рани, які вже загоювалися, а через те, що дуже до нього звик і не хотів лишати на самоті. Всякчас його пильнував і тримав у суворому тілі, бо помітив, що Їржик не завжди шанує Святе Письмо, як ревно вимагав батько, і має, як казав старий, легковажні думки й нестійку, наче в дядька, кров.