Вальтер Скотт - Книга пригод 3

Сам він уже з дванадцяти років бився з усіма Божими ворогами й руйнівниками чеських земель, що йшли проти правди Божого причастя тіла і крові Христової і що силкувалися викоренити в королівстві вірних християн, безпідставно зневажаючи чеську мову.

А Мікулаш ту свою мову завжди любив усім своїм серцем і з супротивниками її й правди Божої всюди воював; а щоб і син чинив так само, завжди його до цього вельми заохочував.

Тому він і вирушив охоче на німецьких хрестоносців, а за ним після одужання мав прибути й Їржик.

Мікулаш Рокитенський так і не дочекався сина. Їржі усе не їхав, аж надійшов час, коли, як підрахував татусь, він уже мав бути за селом у полі. Але про нього не було ні слуху, ні духу. Приїхав від володаря [16] Над усіма польовими і місцевими ватажками стояли в містах «старші брати» або «старші», а над тими — «володарі». , панотця Амброжа, гонець і привіз польовому ватажку, старшим і всій громаді звістку, як поживають та яких досягли успіхів у Базелі посланці й Сироти, про що вони там домовились і як повернулися з Базеля до Праги і про що тепер радяться. З цією звісткою гонець привіз і інші новини, й серед них найголовнішу: в Градецькому краї збирають новий польовий загін битися в Сілезії з німцями, що взяли в облогу місто Нємчи.

Гонець назвав імена багатьох панів і рицарів, які вирушають у цей похід, тобто, власне кажучи, вже вирушили, і серед них назвав молодого Рокитенського. «Утік мені з очей, щоб я ним не опікувався, щоб не докоряв! Невихований хлопчисько!» — подумки гнівався старий Товчимак і міркував, що покарає Їржика, тільки-но з ним зустрінеться, що добре навчить його шанувати батька; а ще заборонить Їржикові тинятися по світу, мов якому найманому лановому, — добрий вояк б'ється з ворогами у складі своєї громади!

Гонець від володаря приїхав наприкінці травня. Відтоді владика Мікулаш не почув про сина жодного слова. Тільки й довідався від Салави з Липи, що панові Чапеку і старшим «братам» повідомив гонець із Сілезії, ніби фортецю Нємчи щасливо врятовано.

Старому панові завжди було весело в полі, й він ніколи не боявся ніяких злигоднів, коли мав під рукою сина. А той, ставний, показний, дуже схожий на батька, панич, їздив на гарному жеребцеві, чим вельми тішився, в дорогому панцері і в такому пишному вбранні, що біля батька в його простому, але доброму обладунку, в шкіряній куртці чи вбранні без оздоб і коштовних пряжок, виглядав мов який шляхетний пан.

Але цього разу пан Мікулаш їхав на чолі своєї чоти кіннотників понурий і суровіший, ніж звичайно. Нікому ні в чому не даючи поступки, ні на що не примружуючи ока. В його чоті не було недисциплінованих вояків, гравців у кості, п'яничок і негідників, згідно із статутом брата Жижки, їхнього колишнього спільного батька; а коли громада брала на себе провину через чиюсь неуважність чи запізнення на поле бою або на чати, він вимагав без жодного винятку, щоб винуватця покарали згідно з законом Божим. Часто-густо він не погоджувався з іншими ватажками й вимагав покарання різками, або щоб винуватець кілька днів ходив перед військом закутий у ланцюги.

Надзвичайна суворість старого Рокитенського поєднувалася з винятковою побожністю. Він молився Богові з громадою, на самоті в своєму наметі, верхи на коні, завжди після того, як рушали з місця, коли наказував щось важливе, а перед битвою й поготів, — нагадував братам, аби Всемогутній зволив їм допомогти. Лише після цього він шикував своїх людей.

А коли у таборі читав казання священик, ніхто так благочестиво не слухав і ніхто так пристрасно, уклінно й щиро не причащався Господніми тілом і кров'ю, як пан із Рокитніка.

Тепер він вів свою маленьку чоту, добровільно зголосившись піти на розвідку в пустельні вересові зарості, де палали підозрілі вогнища. Вершники їхали нещільно один біля одного і не просто на вогнище, а трохи навкіс, щоб не заїхати далеко від свого загону, який зникав на піщаній дорозі.

Ватажок їхав попереду, вирізняючись своїм білим убранням. Біля нього — один із двох поляків, котрих він собі вибрав для цієї розвідки. То був старий хоробрий вояк, що добре знав ці степи й поля. З-посеред усіх поляків ватажок любив його найбільше.

За ними їхали чехи — як і більшість Сирітського війська, всі з Градецького краю, та один словак з Угорщини, із заплетеним у коси волоссям на скронях: цей з кількома друзями пристав до Сиріт, коли вони два роки тому карали в північній Угорщині короля Сігізмунда.