Вальтер Скотт - Книга пригод 3

Їхали всі мовчки, нахиливши списи, як наказав ватажок, і пильно роздивлялися навкруг. Журлива тиша в цьому місці здавалася їм ще більшою — вона поймала людину великою тугою.

Від вогнищ не долинав жоден голос, ніщо там не ворушилось. Вершники нічого не помічали, хоча напружено дивилися в той бік і уважно за всім стежили.

— Либонь, вони нас заманюють цими вогнищами, — промовив поляк.

— А навіщо?

— Щоб утопити.

— У багні? — запитав пан Мікулаш.

— В болоті. Там, — поляк махнув рукою в напрямку вогнищ, — напевне є велика трясовина. Бачиш купки ситнику і там, далі, ту чорну пляму? То, либонь, карликові вільшини або кущі… Там вода, болото!

Тільки-но вони за наказом ватажка, трохи звернувши праворуч, рушили вперед, поляк осадив коня і сказав:

— Далі — ні! Робимо помилку — там теж болото. Я його відчуваю…

— Трясовина! Ми вже хитаємось. Земля двигтить. Назад! — звелів ватажок. Сам він зіскочив з коня й пішов за кілька кроків попереду. Мікулаш добре відчував, як у нього під ногами коливається земля. Він подумав, що їм не варто було так осліп кидатися до тих вогнищ і що поляк, мабуть, має слушність.

Вихопившись на коня, хотів уже звеліти, щоб завернули ще більше праворуч, ближче до піщаної дороги, яка вже зникла їм з очей, коли це перед ними пурхнуло кілька птахів, вочевидь кимось сполоханих.

Птахи, мов сліпі, летіли на вершників, аж коні перелякалися.

— Летять просто на нас, — мовив ватажок, пильно дивлячись туди, звідки з'явилися птахи.

А поляк додав:

— Напевно, їх там хтось сполохав. І це не ми! Гей-гей! — раптом заволав він і водночас простяг руку вперед.

Помітивши чотири постаті, що, мов чорні тіні, виринули з темних вересових заростей, нараз закричали й інші вершники.

Незнайомі кіннотники стояли непорушно й тихо, проте коли ватажок гукнув до них: «Хто ви? Пароль!», чужі швидко розвернулись і, не відповідаючи, помчали геть.

— Вони тікають! Вперед, за ними! Це німці! — загорлав Товчимак і підострожив коня так, що той великими стрибками помчав уперед.

Безлюдні вересові зарості раптом ожили.

Чотири чорні тіні мчали шаленим чвалом, а одинадцять вершників щодуху гналися за ними. Дванадцять попереду — сам ватажок — вирізнявся у цій темряві своїм білим убранням. Верес під прудкими копитами кришився і шелестів, а пісок підлітав високо вгору й падав обабіч.

Сопіння й тупотіння коней, бряжчання піхов — і щохвилини з пересохлого горла ватажка виривалося підбадьорливе:

— За ними! Вперед! Наздогнати їх!

Перегодя знову лунав його голос:

— За ними! За шпигунами!

Пан Мікулаш шалено штрикав свого коня острогами в боки.

Над неозорим полем посвітліло. Зійшов місяць. В його сяйві виразніше завиднів конічний пагорок, що бовванів на заході в напрямку піщаної дороги, якою проїхав засідковий загін Матея Салави.

Пагорок стояв самотою, на темній, вересовій рівнині — покинута занедбана могила забутих героїв прадавніх часів поросла травою, мохом і де-не-де кущами ялівцю. Чорні тіні кущів нерухомо лежали на відкритому схилі, освітленому місячним сяйвом.

Цілковитий супокій і сумну тишу навколо прадавньої могили порушила кінна чота Товчимака Рокитенського, що верталася з невдалого переслідування. Вершники прямували просто на курган. Їхали повільно, бо коні вже стомилися. Цілий спекотний день з самого ранку тварини були на ногах — через це й не пощастило наздогнати шпигунів, хоча ватажок і вершники й гнали своїх рисаків острогами, криками й батогами. До того ж, вороги вочевидь мали або кращих, або свіжіших коней. І тому втекли, зникли, хоча й лишили по собі деякі сліди.

Рокитенський, побачивши, що їм не пощастить наздогнати чужих, хотів був крикнути своїм, щоб осадили коней, коли раптом один з утікачів упав разом із конем на землю. Вершники ще спробували схопити хоча б цього. Але й це їм не вдалося, бо німці допомогли товаришеві. Один з них підсадив його на свого коня і втік. Переслідувачі знайшли лише скаліченого коня, що не міг піднятися і не піднявся навіть після їхніх криків, спонукань і ударів. Не звівся він на ноги і з їхньою допомогою — у нього була вивихнута нога.

Вершників прикро вразила ця невдача. За всі свої старання вони навіть коня не одержали. Дісталось їм тільки сідло, зате, як роздивилися при місяці, не звичайне, а вишукане.

Ватажок тим часом розглядався. Ворогів він уже не бачив — зникли геть, безмовно, ніби тіні. Сприкрено кинув вершникам, щоб сідали на коней, бо ніколи роздивлятися сідло, і розвернув свого огира.