Анатолій Стась - Вулиця Червоних Троянд

— Ну, я пішов.

Рипнули двері. Кроки Закірова стихли за вікном.

Грицько сів на пружинистий матрац. Ще раз глянув на сина, тепло посміхнувся. «Набігався… Домовлявся теж іти чергувати біля приладів і заснув. Вигадала таке Марія — посилати хлопця на промисел. Об одинадцятій ночі приїхав… Каже, мати хвилюється, чи не захворів часом, провідати треба… Нічого не сталося з ним, а Славкові довелося в таку далечінь… А втім, нехай звикає. Вже не маленький. Хлопчина кмітливий, боятися за нього нічого. Та й прокататися в автобусі йому залюбки… Навіть на лижвах узимку добирався сюди. І нічого. Не заблукав. Не лобурякою росте… Шкода тільки, рано будити доведеться. Щоб на автобус не спізнився, бо до школи йому… А Марійка хороша, турбується, помітила, що настрій у чоловіка зіпсувався, — вже й захвилювалася… Може, він, Грицько, не так як слід зробив? Може, треба було розповісти Марії про ту… що вночі… з запискою… сказати правду? Але ні, навіщо… І чи мав він право…» Приємний туман огортав свідомість, зморене тіло розслабло, загойдалося на теплих хвилях.

Він міг би ручитися, що задрімав лише на кілька секунд і відразу ж прокинувся. Звідкись від стіни віяло холодом. По кімнаті гуляв вітерець. Горішній встав, здивувався: вікно було чомусь відчинене. Простяг руку і здригнувся. Хтось міцно взяв його за лікоть. Горішній оглянувся. Невиразна чоловіча постать з’явилася за спиною, наче виросла з-під землі. Горішній спочатку подумав, що це ввижається йому уві сні, але холодна рука знову ще міцніше стисла лікоть.

Григорій мимохіть втяг в плечі голову, інстинктивно пригнувся, ніби ухиляючись від удару, — у сутінках було погано видно, але він впізнав звернене до нього обличчя.

— Одягайся. Вийдемо звідси! — голос був глухий, і хоч пролунав тихо, ледве чутно, Грицька вколов під саме серце.

Руками, що раптом задерев’яніли, він взяв одяг із спинки стільця.

В освітлений коридор Горішній вийшов першим. Позаду чулися скрадливі кроки. Випередивши його, до вхідних дверей майнула постать у короткому пальті. Клацнув гачок на дверях. Незнайомий різко повернувся. У Горішнього вже не було сумніву, хто саме стоїть перед ним, і все ж він міцно, аж занили щелепи, зціпив зуби, вгледівши при світлі постаріле, заросле, якесь землисто-сіре обличчя Гандзі.

Гандзя вказав на двері.

— Якщо нагодиться отой зизоокий, що пішов до вишки, відчинятимеш йому ти… Зрозумів? Крім вас двох, тут нікого більше немає? — не чекаючи відповіді, він криво посміхнувся. — Ну от, здибалися… Листи мої одержав?

Горішній мовчав. Він уже опанував себе. Тепер гарячково думав, як повестися. Вдавати, що зрадів — ризиковано. І він стояв, схиливши голову, з виглядом пригніченої людини, яка тоскно чекає, що ж буде далі. На пальті в Гандзі налипла, рудувата глина, соснові голки. «Лісом блукав навколо промислу… Слідкував. Знає, що ми з Закіровим удвох. І що Бранюк поїхав — теж знає», — промайнула думка.

— Одержав листи, питаю? — зіниці Гандзі вп’ялися Грицькові у вічі.

— У мене сім’я, дитина, — мляво, над силу мовив Горішній. — Я листа спалив. Жити хочу. Дайте мені спокій.

— Дурень! — засичав Гандзя, не без вдоволення помітивши стан Горішнього. — Гадаєш, знову примушу гвинтівку взяти? У ліс потягну? Не бійся, цього не буде. Але й хвостом крутити не дозволю, — погрозливо шепотів він. — Був з нами в сорок четвертому? Був! Не з ким-небудь — з Гандзею був. Отже, і вбивав, і вішав, і палив. А як же інакше? Зумів замести сліди — добре зробив, не заперечую. Та знай: досить одного слова, застебнуть тебе чекісти на всі ґудзики. Все взнають, якщо закомизишся… Думаєш, жартувати будемо з тобою? Тут жарти короткі. Або до кінця разом, або…

Грицько важко зітхнув, похнюпився.

— В тім і біда, що зв’язали ви мені руки та ноги. Подітися нікуди. Ех…

— Нічого, все буде ліпше, ніж ти гадаєш, — поблажливо заспокоїв Гандзя. — Коли Довбня передав тобі першого листа?

«Чому Довбня? Що він верзе?» — Горішній насторожився. Гандзя зрозумів його секундне збентеження по-своєму.

— Не впізнав Довбню? Це ж керівник нашого районного «СБ» [15] « СБ » — так звана «служба безпеки» націоналістів-бандер і вців, що відзначалася особливою жорстокістю в розправах над радянськими людьми у роки гітлерівської окупації західних областей України. . Я послав його сюди заздалегідь, — поспіхом додав він.

Лисого, як пень, з квадратним підборіддям Довбню Грицько пам’ятав, хоч минуло вже стільки років. Там, у банді, Довбня був у Гандзі правою рукою, помічником у всіх темних справах. Вони з Гнилого Яру і втекли удвох, кинувши своїх людей напризволяще.