Анатолій Стась - Вулиця Червоних Троянд

— Прочитайте. Вчора принесли мені вночі.

Кушнірові вуса схилилися вниз.

«Виконуй розпорядження. Чекаю тебе в умовленому місці. Не з’явишся — всі відомості про минуле Вепра будуть передані енкаведистам. Ти знаєш, що чекає кожного, хто зраджує нашу організацію. Пам’ятай Гнилий Яр. До зустрічі!»

Прочитавши записку, Кушнір тихо вилаявся. Важко встав із стільця, підійшов до дверей, щільно причинив їх.

— Розповідай усе по порядку.

Стрілка годинника показувала пів на дванадцяту ночі, коли машина Шелеста спинилася біля подвір’я Горішнього.

Марія ще не спала. Несподіваний приїзд невисокого, літнього чоловіка і худорлявого військового з чорною рукавичкою протеза стурбував її. Молода жінка розгублено стояла серед кімнати з квітчастим рушником через плече, притискаючи до грудей щойно вимиту тарілку.

У зовнішності військового Марії здалося щось знайоме, наче вона вже бачила колись цей темний чуб, сині очі, тонкий з горбинкою ніс. Та й Петришин, напруживши пам’ять, пригадав, що на околиці села бігало колись під хатою босоноге дівча з тоненькими кісками, чимось-таки дуже схоже на Грицькову дружину. «Невже донька старої Стефанії?» — подумав Петришин.

Горішнього дома не було. Марія розповіла, що вчора пізно увечері приходила до чоловіка посильна з промислу, і Грицько вранці спішно зібрався, поїхав на роботу. Що поїхав з дому у вихідний — це Марію не здивувало, таке траплялося і раніше. А от те, що він наче трохи занедужав, непокоїло її. Жалівся, голова болить, не вечеряв навіть. Вночі не спав, усе ходив по хаті. Стурбувалася Марія. Коли б ще на роботі не занеміг. Не втерпіла, сина Славка на промисел відрядила. Нехай узнає, як там батько, може, зліг. То й Марія туди поїде. Наказала Славкові завтра повернутися, бо йому після обіду до школи треба. А що привело гостей так пізно до них? Може, щось трапилося, може, щось із Славком? Малий же він ще та й пустун, а дорога, як не є, не близька…

Шелест заспокоїв господиню. Ні, нічого не сталося. Просто вони їдуть на Верхокуття і вирішили завернути до свого знайомого Грицька Горішнього, довідатися, як він живе. Що Грицько працює на промислі, вони знають, от і хотіли підвезти його по дорозі на роботу, щоб вранці не вставати йому вдосвіта, не трястися в автобусі. Та коли господаря немає, то нехай вона вибачить їм за такі пізні відвідини.

Порадившись на подвір’ї, Шелест і Петришин вирішили, не відкладаючи, дістатися до дослідного нафтового промислу. Причина поганого настрою і раптового від’їзду Горішнього їм була зрозуміла. Але де він тепер? Може, вирішив негайно повідомити про все інженера Бранюка? Молодий інженер — людина серйозна, оператора Горішнього він поважає, і було б не дивно, коли б той поділився з інженером недоброю новиною, знаючи, що Бранюк зуміє прийняти вірне вирішення або підкаже, що треба робити… У всякому разі, якщо так, то нічого поганого не станеться. Петришин знав інженера, розмовляв з ним ще тоді, коли Бранюк оформляв на роботу Горішнього. Та могло бути, що передбачення Петришина і Шелеста не виправдаються, і Грицька Горішнього вони на промислі теж не застануть. Тоді… Де ж шукати його тоді? Куди він зник?

Мовчки сідали в машину. Невисокий молодий чоловік, — Петришин впізнав лейтенанта Валігуру, — виринувши тінню з саду, опинився в кабіні зненацька. Нахилившись до Шелеста, він тихо запитав:

— Мені залишатися тут, товаришу полковник?

Шелест подумав, скоса глянув на майора.

— Ні. Поїдете з нами. Стежити за будинком Горішнього немає потреби.

Перед очима Петришина знову попливли повиті темрявою сади, паркани, будинки рідного села. Тут Арсен Петришин народився, тут проминуло його дитинство… Он над дорогою сіріє присадкувата будівля старої крамниці. Не раз бігав туди Арсен з затиснутою в гарячій долоні срібною монеткою, щоб купити коробку сірників. А потім, увечері, схилившись біля каганця, батько акуратно розчеплював кожен сірничок надвоє, щоб надовше вистачило…

Якось прямуючи до крамниці, Арсен зустрів на вигоні хлопців з сусідньої вулиці. Щось там він з ними не поділив, і ті кинулися на нього, як молоді півні. В запалі Арсен забув про монету з одноголовим орлом, не вгледів, де вона й поділася, і з горя втік з села. Два дні не навертався батькові на очі…

А там, відразу за церквою, — ставок, зарослий вербами і ряскою. Ловилися в тому ставку золоті карасі та слизькі в’юни, тільки часом доводилося розплачуватися за них подертими штанцями та покусаними до крові литками. За ставком біліють стіни маєтку, що належав власникові каменоломень Мацюку — першому багатієві на всю околицю. Його син, довгорукий гімназист, приїжджаючи влітку зі Львова, нацьковував свого клишоногого пса на сільських хлоп’ят, як тільки помічав їх біля ставка. Давним-давно нема вже петлюрівського сотника Мацюка, а в маєтку відразу після війни обладнали будинок відпочинку для лісорубів, розваливши Мацюків кам’яний мур, що закривав від людей широке подвір’я.