Анатолій Стась - Вулиця Червоних Троянд

— Іване Сергійовичу, можемо їхати, — на порозі з’явився водій «газика».

— Добре. Одну хвилину, — Бранюк простяг руку технікові Закірову. — Вам, Ашере Раззаковичу, доведеться особисто простежити сьогодні за свердловиною номер три. Занотовуйте дані про кількість виходу нафти кожні дві години. Буде прикро, якщо ми припинимо фіксацію даних хоча б на добу. Згодом у розрахунки може вкрастися неточність. То ви вже, будь ласка, займіться цим самі.

— Буде зроблено, Іване Сергійовичу. Не турбуйтеся. — Білозубий, засмаглий Закіров енергійно потряс інженерові руку. — Зичу вам успіху.

— Дякую. Щасливо залишатися. Бранюк попрямував до дверей. Раптом двері відчинилися, увійшов Грицько Горішній. Обличчя оператора за ніч змарніло, у нього був вигляд вкрай стомленої людини, проте очі збуджено блищали.

— О, Григорій Олександрович! — зрадів Бранюк. — Дуже вчасно повернулися. Ви з Ашером Раззаковичем залишаєтесь на господарстві. Допоможете йому вести спостереження за третьою свердловиною. Мінятимете один одного біля стенда що дві години. Трохи важкувато доведеться, але я прошу вас відетояти цю вахту, доки поз’їжджаються на промисел наші оператори. Не заперечуєте?

— Що ви, Іване Сергійовичу… Почергуємо, аякже.

— От і чудово. Ну, друзі, до побачення.

— На все добре.

Машина з Бранюком пірнула в гущавину лісу. Закіров і Горішній попрямували до схилу, де виднілася вишка третьої свердловини.

Поїздка в Ранів автобусом, а звідти, — на промисел на випадковому самоскиді, що трапився на шляху, майже без сну проведена ніч, нервове напруження — все це стомило Горішнього. Вгледівши знайомі вишки, він мріяв скоріше подолати ті кілометри лісом, що відділяли шосе від долини, де розкинувся промисел. Думав — прийде, ляже в гуртожитку на ліжко і спатиме як убитий. Та тепер, коли неприємності вже позаду, бажання залишитися на самоті зникло. На серці було легко, як ніколи, від гнітючого настрою не лишилося й сліду. Розмова з Кушніром наче зняла з Грицька щось неприємне, бридке. Коли віддав Кушнірові злощасну записку, було таке відчуття, немов звільнився від стопудового каменя, що висів на шиї.

Горішньому хотілося бачить поряд людей, розмовляти з ними, щось робити. Але у вихідний промисел обезлюднів. Оператори роз’їхалися по домівках. Крім не дуже говіркого Закірова, сьогодні біля свердловини нікого не було.

Вимірювальний стенд на пересувній платформі випромінював у темряві зеленкувате холодне світло. Воно лилося з невидимих, вмонтованих у панель електроламп. За круглим склом захисних щитків пульсували стрілки дозиметрів, покажчиків тиску, температурних фіксаторів з напівпровідниковими термічними опорами, автоматичних кондиціометрів з електричними фазочутливими посилювачами. Панель стенда вигравала чарівним мерехтінням тіней, наче хто зібрав докупи міріади лісових світлячків. Закіров занурив руку з годинником у це тремтливе сяйво.

— Через чотири хвилини зробимо запис. Через дві години — знову. І так аж до ранку. Звіримо, Грицьку, годинники. Котра на твоєму?

— Двадцять сім на десяту.

— Постав двадцять шість. Твої поспішають.

Ніщо не порушувало передранкової тиші. Спорожнілий будинок мовчав, оточений зеленню молодого сосняка, сліпо дивився в темряву чорними шибками вікон. Над ранок приморозило. Свіже повітря відганяло сон, бадьорило. Трохи промерзши біля стенда, Горішній відчинив двері, з насолодою відчув тепло, що дихнуло з приміщення. В коридорі стояв присмерк. Маленька лампочка під стелею кидала на стіни червонувате світло. Дві кімнати гуртожитку були в кінці коридора, одразу за Бранюковим кабінетом.

Не повертаючи вмикача, Грицько тихо пройшов до свого ліжка, скинув ватянку, стягнув з ніг важкі чоботи. Закіров спав, розкидавши м’язисті, сильні руки. Глибоке дихання коливало широкі груди, обтягнуті білою майкою. Напроти на ліжку спав Славко. Горішній схилився над сином, обережно поправив ковдру, що сповзла на килимок. Славко щось забурмотів крізь сон, повернувся на бік і затих.

Випливши з-за хмар, у вікно на мить зазирнув щербатий місяць. Графин на тумбочці, приймач на столі, килимок, простелений на підлозі — вся кімната спалахнула сріблом, стала просторою. Срібло заблищало на металевих спинках ліжок, на підвіконні, заіскрилося в кучерявому смоляному волоссі Закірова.

Доторкнувшись до технікової руки, Горішній тихо сказав:

— Вставай, друже. На чергування… Мовби чекаючи дотику, Закіров миттю розплющив очі, солодко потягся. За кілька хвилин він уже стояв одягнений. Закурив. Смикнув догори застібку-«блискавку» на пілотському комбінезоні.