Анатолій Стась - Вулиця Червоних Троянд

— Ваші документи! — сказав по-німецьки Лагутенко.

— Прошу. Я — писар інтендантства, — неголосно промовив німець, простягаючи свою солдатську книжку.

— Ідіть своєю дорогою і запам'ятайте: вас знищать тут, у місті, якщо базікатимете про цю зустріч.

— Розумію, — кивнув єфрейтор. — Я буду мовчати.

І його відпустили.

Стукіт у вікно підняв на ноги двох санітарок і лікаря, які чергували тієї ночі в лікарні.

— Відчиніть, пане, — попрохали з вулиці. — Людина покалічилась, перев'язати треба…

В коридорі почулися кроки. Двері відхилилися.

Вгледівши людей з автоматами, санітарка знепритомніла. Лікар зблід, мовчки опустився на стілець. Поліцая, котрий стовбичив у коридорі з піднятими догори руками, Лагутенко згарячу ледве не огрів прикладом по голові. Петров устиг схопити Степана за руку, упізнавши вартового. То був підпільник Сергій Мартишок, він влаштувався в поліцію за вказівкою партизанського штабу. Про нього і говорив Одуха. Тієї ночі Мартинюкові вдалося, нарешті, перший раз потрапити вартовим до лікарні. Мартинюка зв'язали, відважили йому кілька ляпасів і викинули з гвинтівки затвор.

Сашко Гіпс почув у коридорі тупіт, голоси і розплющив очі. Йому здавалося, що бачить дивовижний сон. Неначе відчинилися двері палати, і до ліжка підійшли Михайло Петров, Льонька Русак, Степан Лагутенко та ще кілька товаришів. Холодні руки Михайла доторкнулися до блідого Сашкового чола, і лиш тоді він зрозумів, що це не сон, що біля ліжка стоять його друзі-партизани. І він заплакав.

Його загорнули в кілька вовняних ковдр, підхопили на руки й обережно понесли на подвір'я…

Над Славутою почав падати сніг, замітав сліди людей, які швидко віддалялися від лікарні.

Ще ніколи з такою радістю не поверталися партизани до свого табору, як тієї зимової ночі. Сани легко летіли по засніженій дорозі, коні мчали галопом, пробиваючи грудьми білу заметіль.

… Віталія Кмитюка та чотирьох стриганівських підпільників уже навесні привезли гестапівці до піщаного кар'єру. Там височіло п'ять шибениць. Два взводи есесівців — усі в касках, з автоматами напоготові — висипали із спеціального поїзда, оточили місце страти.

Лише на годину, на одну годину запізнилися партизани. Жителі Стриганів сповістили їх про те, що фашисти споруджують шибениці. Та сповістили занадто пізно. Коли загін партизанів-автоматників, заганяючи коней, примчав до кар'єру, гітлерівців там уже не було. І не було вже серед живих Віталія Кмитюка і його товаришів. Їхні тіла лежали під шибеницями, припадаючи до них, тужили, ридали матері їхні та сестри.

У донесеннях, що надходили в штаб з'єднання з батальйону диверсантів, дедалі частино згадувалося ім'я Володі Юрчука. Підірвавши перший ешелон під Шепетівкою, цей партизан-новачок часто виходив на залізницю. Замінував і пустив під укіс другий состав, третій, четвертий… Володя був ще зовсім юним, коли став партизаном, йому тоді ще не сповнилося й п'ятнадцяти. Його мати і старша сестра Надія жили в лісі у маленькій дерев'яній хатині. Хлопчик сам, як зумів, стулив цю хижку, що ховалася серед хащ і дерев. Сімейство Юрчуків перебралося в лісову гущавину після того, як гітлерівці почали вивозити молодь на каторгу до Німеччини. Партизани завжди були бажаними гостями в загубленій серед лісу хатині. Юрчуки знали багатьох бійців, командирів, радо зустрічали їх у себе. Мати Володі — Ганна Юрчук — прала їм білизну, латала одяг. І партизани в боргу не лишалися. Бачили, що несолодко живеться жінці з дітьми, і час від часу залишали в хаті трохи борошна, або жменю солі, чи які-небудь «зайві» трофейні черевики. Сільські поліцаї догадувалися, що Юрчуки знаються з партизанами, але чіпати їх боялися. Бо якось двое фашистських прислужників намагалися схопити Володю та його сестру і дістали належне: партизани ліквідували поліцаїв у лісі з гвинтівок-«безшумок».

Одного разу комісар Гнат Кузовков та старшина Максим Сідненко мали зустрітися з радянськими десантниками-парашутистами, які приземлилися неподалік Славути. Але зустріч не відбулася, партизани розминулися з парашутистами. Поблукавши в лісі майже добу, голодні й стомлені Кузовков і Сідненко повернулися до Юрчуків, де залишили свою підводу і пару коней. Мати Володі зварила гостям картоплі, запросила до столу. Кузовков мимохіть зазирнув у віконце і побачив угорських солдатів. Вони щойно вийшли з лісу і прямували до хатини. Було їх чимало, може, чоловік тридцять, а то й більше.