Анатолій Стась - Вулиця Червоних Троянд

Партизанський батальйон диверсантів розділився. Частину його комбат Петров повів попереду загонів, розміновуючи путь, оберігаючи фланги з'єднання від німецьких танків. Решта підривників прикривала партизанів з тилу, не давала гітлерівцям ударити їм у спину. Групи прикриття очолив Олексій Іванов. Партизанське з'єднання вийшло до своїх. Роту диверсантів, з якою йшов Іванов, відрізали фашисти.

Олексій Іванов та помічник начальника штабу Леонід Троцький з п'ятдесятьма трьома бійцями кілька діб відбивалися від есесівців та власовців. Потім з'явився ще один ворог — бандерівці. Вони силкувалися оточити групу партизанів, яка танула під кулями й осколками. Попереду шумів ліс, переповнений фашистами іі зрадниками з так званої російської визвольної армії генерала Класова.

Упав з простреленими грудьми Леонід Троцький. Падали інші. Загинули всі — лише Іванова та ще одного бійця поки що милували кулі. Та ось і боєць випустив з рук кулемет: його поранило в плече. Іванов поспіхом накидав на нього гілля. Сам ліг за кулемет, та магазини були порожні…

Через два дні на пораненого партизана, який лежав під купою гілля, наткнулися радянські солдати. Він і розповів згодом про те, як не стало начальника штабу батальйону диверсантів. Іванов відкинув трофейний «шмайсер», взяв у руки останню «лимонку». Висмикнув чеку і звівся на весь зріст, чорний від багнюки, у плямистій німецькій плащ-палатці, простоволосий. Підняв руки й повільно пішов на есесівців. Ті припинили вогонь. Потім поранений побачив — на тому місці, звідки ще хвилину тому бив німецький крупнокаліберний кулемет, виріс над землею фонтан вибуху, блиснуло полум'я. І злетів над кулеметом шматок плащ-палатки.

Йдучи з гранатою на ворожий кулемет, не знав Олексій Іванов про те, що в цей останній у його житті день у далекій Москві Михайло Іванович Калінін підписав Указ, в якому поряд з іменами Антона Одухи, Михайла Петрова, Івана Музальова назване і його, Іванова, ім'я, що він став у той день Героєм Радянського Союзу…

Лікар-підпільник Федір Михайлович Михайлов посмертно удостоєний звання Героя Радянського Союзу в 1965 році — в дні 20-ї річниці великої Перемоги радянського народу над фашизмом.

— Колись ти мріяв, Сашко, посадити чоловік з півтораста на коней та й вдарити аж до самого Чернігова… Не забув?

— Було таке, — посміхнувся Сашко Шевирьов. — То й що?

Коломієць, озирнувшись, взяв його за рукав шкірянки.

— А те, що й справді е можливість створити в загоні групу кінноти, якраз момент накльовується…

— На моменті далеко не заїдеш, коні потрібні.

— Так я ж про це й кажу. Є коні. Та ще й які! Чистокровні рисаки. Не віриш? Даремно. Хочеш — покажу їх. Звідси, з лісу, йти недалеко.

Шевирьов гмикнув і насторожився. Він вже звик до того, що його заповітна мрія викликає в загоні веселі усмішки. Сашкові плани організувати свою партизанську кінноту хлопці частенько переводили на жарт, а найгостріші на язик, особливо молодь із Кобижчі, із взводу Михайла Дешка, подейкували: мовляв, хоч він і служив в армії сержантом кавалерії, та до кінноти потрапив тільки через те, що хтось у військкоматі записав його в донські козаки, маючи для того таку важливу підставу, як проживання Сашка в Донбасі.

Однак цього разу Коломієць не жартував. Він розповів, що до війни працював у Бобровиці, на державному кінному заводі. Евакуювати завод наші не встигли. І кілька днів тому бобровицькі підпільники повідомили: німецький комендант району віддав наказ вивезти всіх коней до Німеччини. Затримка лише з вагонами, але вагони, звичайно, знайдуться…

Очі у Шевирьова звузилися, він запитав:

— Скільки ж там коненят?

— Коненят… Та ці коненята на вагу золота. Скільки їх залишилося, точно не можу сказати, та, мабуть, сотня набереться.

— А ти не теє… не фантазуєш? — знову засумнівався Шевирьов. — Якщо правду кажеш, то це ж серйозне діло. Кінна сотня… Розумієш?

— Я-то розумію, та у Бобровиці італійський полк розташувався. Добряче наші на фронті поколошматили його, і з німцями італійці начебто не дуже ладнають, та, як не є, полк, і як себе солдати поведуть, коли доведеться там з ними зіткнутися, — біс їх знає… Та ще й невідомо, як у нас в штабі поставляться до такої операції.

Шевирьов, загорівшись, почав перекопувати Коломійця:

— Мені ж не треба багато бійців для такої справи. Хай десять, ну п'ятнадцять чоловік. Невже не дасть командир? Та ми ж вихопимо твоїх рисаків у коменданта з-під самого носа, їй-право, вихопимо!